Читати книгу - "Донор для небіжчика"

Фелікс витер піт із чола й важко засміявся.

Через секунду до нього приєднався Гарик.

А ще через мить замукав товстий, як барило, Арнольд, тримаючи обома руками свою дорогоцінну нижню щелепу, немов тепер боявся її втратити. З його очей досі котилися сльози.

Протягом трьох тижнів Арнольд носив спеціальний бандаж, що охоплював нижню половину обличчя і кріпився в нього на голові, роблячи його схожим на хокейного воротаря поросячої збірної. А потім ціле літо розповідав усім про те, що трапилося. Правда, на прохання Фелікса, не згадуючи всіх подробиць. Лікарі дозволили Арнольдові їсти тільки бульйони, молоко й компот; він схуд на вісім кілограм, ставши схожим уже не на товстуна, а просто на вгодованого хлопця. Однак до вересня встиг надолужити втрату ваги і вже остаточно перетворився на величезного жирного кабана. Він навіть виглядав роки на чотири старшим від своїх однолітків.

Через багато років Фелікс Лозинський дізнався, що Арнольд помер у віці тридцять два роки від ожиріння серця.

Після закінчення середньої школи Лозинський його більше не бачив, однак веселий добрий товстун зіграв важливу роль у його житті того далекого травневого дня 1967 року.

Раніше хлопчик Фелікс мріяв стати військовим.

Після випадку з Арнольдом, бажання стати не просто військовим, а військовим лікарем, хірургом — прийшло якось само собою. Якби його запитали через рік: скільки років він мріє про свою майбутню професію, він, не задумуючись, відповів би, що все життя.

Він уже бачив себе в брезентовому наметі далекої санітарної частини під бомбуванням чи артилерійським вогнем. Як польові хірурги Другої світової…

Тільки іноді йому стали снитися дивні сни. Навіть страшні. Немов на екрані телевізора, перед ним з’являвся маленький пухкенький лікар в акуратному білому халаті, дуже схожий на Айболитя з дитячої книжки. Але чомусь Фелікс одразу зрозумів, що насправді цього доктора звуть Ай-Болить, і що він дуже поганий. Якийсь час Ай-Болить вдивлявся у Фелікса, наче вивчав його й радився про щось зі своїми думками в маленькій голові, а потім клав одну пухкеньку руку в кишеню білосніжного халата й запитував:

«Ти хочеш стати лікарем, Феліксе?» — голос Ай-Болитя був м’яким, довірливим і навіть приємним — саме такий голос має бути у справжніх лікарів, думав Фелікс. Але очі його залишалися холодними й безжиттєвими — скляними очима мертвої ляльки, що лежала самотньо в темному сирому підвалі якогось закинутого будинку на околиці міста, чи похованої в одній труні з по-звірячому вбитою першокласницею… Глибоко під землею…

«Правда, хочеш?» — запитує Ай-Болить, він посміхається самими лише кутиками губ: «Це добре, це дуже добре».

Хлопчик киває, але не може усміхнутись у відповідь. Тому що ледь дихає від страху.

«Але я відкрию тобі один маленький секрет, — шепоче пухкенький рожевий Ай-Болить. — Ти МОЖЕШ стати не просто лікарем, хірургом… ти можеш стати Великим Лікарем!»

«Я не знаю… — відповідає хлопчик. — Що це?»

«О! — багатообіцяюче піднімає рожевий пальчик Ай-Болить. — Це здорово! Ти собі навіть не уявляєш! У тебе завжди буде багато пацієнтів, дуже багато… Але найголовніше, — він наближає своє обличчя зі скляними очима впритул до обличчя хлопчика. — Ти зможеш робити з ними все, що захочеш… УСЕ! АБСОЛЮТНО ВСЕ! І ніхто не заважатиме… твоїм дослідам… найсміливішим експериментам… Тільки ти вирішуватимеш, що для них добре, а що… — погляду маленького лікаря, як у божевільного, він хіхікає, наче маленька дівчинка… — О! Ти можеш це собі уявити?»

Фелікс із нелюдським страхом дивиться в очі Ай-Болитя, але не може сказати ні слова. Він боїться, жахливо боїться цього маленького лікаря з пухкеньким личком, на якому блищать, мов скляні ґудзики, очі… і щось відбувається з його уявою… Але що саме — вловити неможливо.

«Так, я знаю, — посміхаючись, шепоче лікар. — Ти, напевно, хочеш подумати, правда, Феліксе? Хіба тобі не хочеться стати таким Лікарем? Я відвідую багатьох хлопчиків і дівчаток, що мріють стати лікарями, коли виростуть. І навіть деяких дорослих, справжніх лікарів… Ну, ти вже вирішив? Коли я можу…»

«Ні! — кричить хлопчик, — ні, йди! — він зненацька згадує, що Ай-Болить приходить до нього вже не вперше. — Йди! Іди, будь ласка! Я не хочу… Я тобі вже багато разів казав… я не хочу…»

Добрий Лікар відскакує від нього, немов хлопчик жбурнув у нього каменем:

«Дурний гівняний хлопчисько! Дурний… гівняний… хлопчисько…»

Зненацька він вихоплює з кишені халата величезний скальпель, його обличчя перекошене від люті, а очі, нарешті, оживають, але їх життя — це всепоглинаюча ненависть.

Хлопчик уже знає, що станеться далі.

Але з жахом спостерігає, бо не може відвернутися.

Лікар верещить і починає шматувати величезним скальпелем себе: різати обличчя, встромляти в груди, стругати свої пальці, немов олівці… В усі сторони летять шматки м’яса, яскраво-червона кров струмками заливає білосніжний халат лікаря, що схожий тепер на вбрання м’ясника чи гицеля — «…дурний!» — удар у шию… «…гівняний!» — знову удар… скальпель розсікає верхню губу й падає вниз, відкриваючи рівний ряд верхніх зубів… «…хлопчисько!» — і вбік летить кінчик носа…

ДУРНИЙ… ГІВНЯНИЙ… ХЛОПЧИСЬКО…

Щось у пам’яті Фелікса підказує: коли Ай-Болить повернеться знову, на ньому не