Читати книгу - "Донор для небіжчика"

Фелікс знизав плечима і знову нагнувся до Арнольда:

— Сильно болить? Піднятися зможеш? — він говорив спокійним тоном досвідченого лікаря, що звик до спілкування з тяжкохворими пацієнтами.

Арнольд скорчив таку гримасу, наче не могло бути й мови навіть про те, щоб поворухнути пальцем ноги.

— Та він просто боїться, — прокоментував один із хлопців. Товстун моментально перевів на нього насторожений погляд і щось мукнув.

— Гей! Що там у вас? — донеслося до них із-за рогу шкільного корпусу.

Усі повернули голови: до них повільно йшов Гарик. Уже з обсохлим обличчям, але в очах іще виднілася образа.

— Чому ти не пішов на урок? — запитав Фелікс.

Гарик відмахнувся:

— Вас, ідіотів, чекав біля входу, — його погляд зупинився на Арнольді. — А що тут сталося?..

— В Арнольда щелепа вилетіла, — просто відповів Фелікс і знову нагнувся до потерпілого.

— Яка щелепа?.. — дивуючись, буркнув Гарик, але швидко закрив рот, як тільки підійшов ближче і розглянув Арнольда.

На короткий час зависла пауза, яку лише порушували звуки з пересохлого горла Арнольда, коли той намагався ковтнути слину.

— Ось що, — нарешті сказав Фелікс, глянувши на інших. — Ви двоє, — він указав на телепнів із паралельного класу, — тупотіть до себе на урок. А ти, Гарику, якщо хочеш, можеш залишитися. Я спробую сам…

І додав через секунду:

— Нікому ні слова. А то дістанете.

Усе це він сказав так, немов звик бути серед них лідером. Хлопцям іще ніколи не доводилося чути від нього чого-небудь таким тоном.

Але вони підкорились без заперечень і протестів.

За хвилину на задньому дворі школи залишилися тільки троє: Фелікс, Гарик і нещасний Арнольд.

— Слухай, — спокійно (принаймні намагаючись виглядати спокійним) сказав Фелікс, дивлячись у збуджені кролячі очі Арнольда. — Зараз я дещо зроблю. Можливо, тобі буде трохи боляче, але я думаю… якщо ти не станеш мені заважати… тільки одну секунду… чи дві. Зрозумів?

Фелікс боявся, щоб Гарик не почав ставити йому які-небудь дурні запитання. Але той мовчав.

Поки все йшло добре.

Однак головне було ще попереду…

— Зрозумів?

Арнольд ледь кивнув головою. На чолі в нього виступили великі краплі — чи то від болю, чи то від переживання, а швидше від усього разом. Хлопець, зрозуміло, страшенно боявся.

— Добре? — потім Фелікс глянув на Гарика. — Притримай йому голову. Тільки міцно.

Коли Гарик обхопив руками і підняв голову Арнольда, підставивши під неї одне коліно, Фелікс узявся правою рукою за нижню щелепу товстуна. Намагаючись робити це якомога акуратніше, щоб не завдати болю, він зафіксував великий і вказівний пальці на м’ясистому підборідді Арнольда. Фелікс немов утримував тендітну деталь якогось анатомічного конструктора, котру потрібно було вставити у відповідний паз одним плавним, але точним і швидким рухом. Долонею лівої руки Фелікс обережно обмацував місце, де вискочила «дужка» щелепи, намагаючись визначити наскільки сильно натягнуті зв’язки. До того ж боявся, щоб не вискочила щелепа з іншої сторони.

— Ти скоро? — одними губами запитав Гарик, за обличчям якого «поранений» не міг стежити, як за обличчям Фелікса.

Фелікс стис трохи сильніше нижню щелепу товстуна, намагаючись не звертати уваги на його застережливі зойки. Руки вже починали по-зрадницьки трястися від хвилювання, з чола стікав рясний піт… і несподівано Фелікс зрозумів, що справді зможе!

Він ЗМОЖЕ

Ще не знав, як саме, але відчував абсолютну впевненість, що це зможуть його руки.

— Може… краще «швидку»? — подав голос Гарик, але він навіть не глянув у його бік.

Фелікс відпустив руки, давши їм повну волю.

Секунда…

…клац! клац! — роздався подвійний щиглик… який означав, що щелепа стала на місце!

Навіть через багато років Лозинський, будучи вже досвідченим хірургом, так і не зміг зрозуміти, як йому — чотирнадцятирічному хлопчакові — вдалося зробити це без спеціальної підготовки і знань. Сотні разів прокручуючи в пам’яті ці кілька хвилин — без сумніву, найнапруженіших і найстрашніших у його житті — він так і не відшукав відповіді, чому тоді раптом відчув себе настільки впевненим і як міг на це зважитися!

Після подвійного (як здалося, неймовірно дзвінкого) щиглика Фелікс випустив щелепу Арнольда й мимоволі подався назад, чекаючи на крик болю свого першого в житті пацієнта… він уже майже його почув… коли очі товстуна злякано округлилися (клац! клац!), а його рот закрився, немов десь там у нього вилетіла якась пружинка.

Його губи… раптом розтягнулися в усмішці.

— Шорт! — радісно вимовив він, не розтискаючи зубів. — Шорт! Мені жовшім не було боляше… Шорт!

Фелікс і Гарик полегшено переглянулись.

— Ну ти даєш, Філя! — Гарик із захватом дивився на