read-books.club » Сучасна проза » 1918. Місто надій 📚 - Українською

Читати книгу - "1918. Місто надій"

143
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "1918. Місто надій" автора Максим Анатолійович Бутченко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 43 44 45 ... 70
Перейти на сторінку:
та запорожцями перебував під станцією Ірпінь. Саме туди вони перемістились, коли наткнулися на червоних біля Бородянки. Більшовики відступили й відстрілювалися тепер із крупнокаліберних гармат. Періодично – раз на три-п’ять хвилин – звук, який наростав у небі, концентрувався в повітрі, а потім обрушував смерть на голови українців.

Павло Гаврилович озирнувся. Вони ховались у невеликому яру, зліва глибшому, а справа, навпаки, мілкішому. Козаки підводились, лізли нагору. Якщо придивитися, то можна було побачити верхівки будівель Ірпеня. Місто починалось на заході й простягалося на схід, ближче до Києва. Саме там була залізнична станція, на яку треба підігнати ешелони зі зброєю й солдатами. А відтак там мають пройти німецькі вагони, ущент набиті солдатами в горщикоподібних касках-штальгельмах, щоб вирушити далі – до кордонів радянської Росії.

Гуркіт не припинявся. Наступ загальмувався. Сотні українців застрягли на підступах до містечка.

– Пане полковнику, кажуть, що на лівому фланзі дуже багато поранених! – бунчужний нервував, ковзав по брудному снігу.

– Так-так, поранені, – пробурмотів Павло Гаврилович.

На цілу годину вони застрягли на пагорбах, не наважуючись ні наступати, ні відступати. Як довго їм ще тут бути – біс його знає! Іноді якийсь отаман піднімав своїх козаків, щоб обійти червоних з тилу, але щільний артилерійський вогонь перекривав їм шлях, не давав змоги підступитися до ворожих позицій.

– Так і здохнемо тут, неначе боязкі зайці, – бунчужний курив, іноді інстинктивно пригинаючись при черговому вибуху.

– Не на добре це, – пробурчав Павло Гаврилович.

Не встиг бунчужний підтвердити, що цілком згоден, як почувся крик, потім другий, третій. Українці перезирнулись, і Вітко проповз трохи вище по пагорбу. Зліва він побачив кінноту, що мала вдарити по багатостраждальному лівому флангу.

– Готуйсь! До бою! – закричав Павло Гаврилович.

Солдати зайняли висоту, почали відстрілюватися, але ворог був надто близько. Більшовики глухо ревли, виставивши багнети й шаблі, рвалися вперед. Їх виявилось на диво багато, так що Вітко, позираючи на поле, мимоволі думав, що утримати пагорб їм не вдасться, а якщо впаде лівий фланг, то наступ Петлюри стане посміхом на довгі роки. Коли варіантів зовсім не залишилося, Павло Гаврилович трохи підвівся. Тут він помітив перед лавами ворожої піхоти вершника з незвично засмаглою шкірою й чорними вусами. Придивився – так це ж Кіквідзе! Серце полковника задрижало, ніби мотор у грудях. Кіквідзе за останні тижні встиг завдати йому стільки лиха!

– Браття, немає в нас іншої ради – або загинути в безчесті, або у славі! Врукопашну, ура-а-а!

Довгий ряд гайдамаків почав рухатися, дехто вже скочив на ноги, а кілька чоловік лише почали підводитися.

– В атаку! В атаку! – гучно закричав Павло Гаврилович.

Він підніс маузер, який йому видали в міністерському вагоні як символ підвищення його військового звання, бо нічого іншого тоді видати не могли. Пістолет виявився надто легким для сильної руки полковника, та він потряс зброєю й побіг уперед. Він повів за собою людей, бо в ту хвилину всі темні тягарі, що давили його душу, раптом освітились. Павло Гаврилович бачив перед собою ворога, як бачать майбутнє. Йому раптом подумалось, що варто відбити напад червоних, наздогнати їхнього командира, продірявити йому голову – і весь безлад, що оселився в його душі, підкориться неписаним законам логіки й сенсу.

«Ура!» – лунало з обох боків, лави стрімко зближались. Постріли спалахували в повітрі, ніби вимірюючи відстань від зброї до цілі. «Ура!» – і перші мертві падали на холодну землю. «Ура!» – і люди кинулися вбивати лише тому, що супро-тивник вірить у щось інше.

Перша хвиля гайдамаків, що оголили свої шаблі, прийняла весь свинець, який встигли випустити по них червоні. Десятків зо два відразу впали, не маючи шансів більше підвестися. Мертві лежали впереміш із живими, і годі було визначити, кого поранено, а кого вбито. Але друга хвиля запорожців – з обличчями, ніби вилитими в бронзі; руками, міцними, як дубове гілля; кремезними шиями і залізними струнами жил – зіткнулась із ворогом, загальмувавши його наступ. Одягнені в сині жупани, запорожці простягали кулаки, налиті ваготою селянських буднів, стискали пальці так, що вони аж впивались у зашкарублу шкіру долонь, яка від мозолів перетворилась на кору дерева, й рубали шаблями більшовиків – і кров бризкала на сніг, перетворюючи його на червлене, зіжмакане простирадло. Стогін, хрип, крик злились у єдиний гул над полем. Бійня без розбору й тактики.

Павло Гаврилович стріляв, а потім високо підніс шаблю, і біль від колишнього поранення протнув тіло. Він застогнав, зціпив зуби й кинувся в гущу бою. Відразу наткнувся на червоноармійця – той кинувся на полковника, оскалюючи свої пожовтілі, покривлені зуби. Міцним ударом приклада гвинтівки більшовик намагався збити Вітка з ніг, і той ледве стримав натиск, виставивши шаблю перед собою. Удар припав на лезо, і древко приклада ковзнуло по вістрю, відхилилось убік. Ще удар – цього разу червоний спробував уколоти його довгим багнетом, але невдало; трохи посковзнувся – і Павло Гаврилович увігнав більшовикові шаблю в плече та на додачу штовхнув ногою. Боєць упав, але ззаду підскочив інший і повалив Павла Гавриловича. Та на допомогу прийшов бунчужний – відтягнув більшовика і незворушно пристрелив.

– Живий, пане полковнику?

– Куди ж я подінусь? Дивись, он той, на коні!

– Де?

– Он, рубає шашкою! Грузин! Я впізнав його – це Кіквідзе, їхній командир.

– Командир, пане полковнику? То чого ж ми чекаємо?!

Вони кинулись до ворога, а той піднімав дибки коня, давив стрільців, ніби середньовічний рицар. Чорні очі грузина шугали по полю, вишукуючи жертву, і він опускав свою шашку на гайдамаку-роззяву, розбризкуючи по снігу краплинки крові. Кілька разів його намагалися скинути з сідла, але кремезний, як скеля, Кіквідзе

1 ... 43 44 45 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1918. Місто надій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "1918. Місто надій"