Читати книгу - "Омбре. Над темрявою і світлом"

Невже це все і зараз станеться найжахливіше?! Звичайно, пані Фуа не буде її лупцювати при гостях. Дасть штурхана та й усе. Але неодмінно накаже піднятися у свою комірчину. А коли лицарі сядуть вечеряти, залишить із ними пана Фуа і піде по її душу. Там, на горищі, у тісній холодній комірчині, де завивання вітру приглушують крики Доріан, вона відлупцює її так, що дівчинці світ стане немилим. А рано-вранці, коли лицарі покинуть таверну, штурханами змусить піднятися і приставить слідкувати, щоб м’ясо не пересмажилося над вогнем. Добре, коли так усе скінчиться. Біля вогню можна буде відігрітися. Вогонь добрий, у теплі не так болітимуть сліди від побоїв. Ось тільки спати захочеться... Одного разу Доріан таки задрімала і не помітила, як збігла юшка. Що тоді було!

Тупий біль пронизав спину дівчинки. Потім ще один удар кулаком. Доріан зціпила зуби, щоби навіть подих не вирвався з її губ. Третій штурхан прийшовся під лопатку, туди, де знаходився позавчорашній синець. Він страшенно болів, бо пані Фуа тоді вдарила Доріан не кулаком, а коцюбою. Тупим кінцем. Дівчинка не стрималася і зойкнула.

Х’юго, що вже переступив поріг таверни, зупинився і озирнувся. Він помітив і перекривлене від болю, замурзане лице Доріан, і застиглі сльози в її очах, і злий погляд пані Фуа.

— Приготуйте нам кімнату, — наказав Х’юго де Моле, — а дівчинка нехай вмиється, одягне чисту одіж та повечеряє з нами.

Пані Фуа ковтнула повітря, як викинута на берег сомиця. Вона розгублено перевела погляд із де Моле на Доріан, із Доріан знову на де Моле.

— Вибачте, пане, але навіщо Вам за столом ця... — вона замовкла на хвильку, зваживши, що не слід дратувати такого поважного гостя. — Добре, пане, — проказала, швидко опанувавши себе. — Як завгодно Вам буде, вельможний пане!

У таверні було тепло, пахло смаженою цибулею, м’ясом та сидром. Доріан, перелякана і знічена, провела поглядом Х’юго де Моле і Георга де Гастона до грубо збитого дерев’яного столу у кутку, куди від палаючого каміну йшло благодатне тепло і линули приємні аромати з печі. В іншому кутку при світлі каганців кілька селян грали у кості, та вони принишкли, коли в таверну зайшли два вельможних лицаря. Їхній одяг та впевнена поведінка говорили самі за себе: це тобі не злидні в батьківських іржавих обладунках, котрі час від часу заїжджають до таверни Фуа, щоб перебути ніч. Такі не цураються грати в кості з селянами в надії виграти якусь копійчину; такі не замовляють собі кімнату, щоб переночувати, натомість куняючи й схиливши голову на стіл біля кухля з дешевим вином аж до ранку, а потім, згорнувши свої недоїдки, намагаються утекти, не заплативши. У таких навіть мечів немає... Хоча Марго Фуа й була жінкою, проте добре знала: справжній меч коштує недешево і придбати його до снаги лише вельможному лицарю. А у цих, мабуть, справжні, з дамаської сталі!

Пані Фуа зусиллям відірвала погляд від лицарів і повернулася до Доріан.

— Іди вже, мала сволото!

Тим часом Х’юго де Моле зняв шапку, рукавиці і підбитий лисячим хутром плащ. Очі пані Фуа округлилися, коли під тим плащем виявився інший, з цупкого білого полотна, підв’язаний шкіряним ременем. Червоний лапчастий хрест прикрашав цей плащ ззаду і спереду, і від цього фігура де Моле видавалася ще кремезнішою і вищою. Георг був одягнутий простіше: коричневий плащ без усіляких знаків, проте з не менш дорогої і якісної тканини.

«Лицарі Храму!» — прошепотіли селяни за столом, а Х’юго відчепив важкий меч, поклав його поряд із собою на лаву і нарешті всівся за стіл.

— Господи, Мартіне! — прошепотіла пані Фуа до чоловіка, котрий якраз увійшов і, вклонившись лицарям, попрямував до дружини. — Це ж тамплієри! Чи ти не бачиш? Знаєш, скільки в них грошей? Іди-но у погріб та знайди кілька пляшок отого вина, що твій покійний брат привіз із Бургундії! Та рухайся! Кому кажу?! Так... Печеня готова... — примовляла пані Фуа чи то до чоловіка, чи то до себе. — Так, хліб...

Її погляд знову зупинився на Доріан, що, зіщулившись, наче стала ще менша і брудніша, ніж завжди.

— А ти, мала, іди вмий свою огидну пику! Шуруй на своє горище! — прошипіла пані Фуа дівчинці. — У що ж її одягнути? — міркувала господиня таверни вже сама до себе. — Доведеться взяти старий одяг Жаннет... Нічого, я вирахую це з них! І де вони тільки взялися на мою голову?! Але з іншого боку... Дякувати Богу, таких чудових постояльців послав! Надолужу всі наші витрати! — потерла руки пані Фуа.

У цей час повернувся її чоловік, несучи в руках посірілі від пилюки плящини.

— Ось, любонько! — приязно мовив він до дружини. — Ось вино, як твоя душа і бажала!

Невисокий зростом, опецькуватий, з сумним поглядом і кумедними залисинами, пан Фуа був, зрештою, і натурою непоганий, але обережний в словах і боязкий. Уся таверна належала йому, бо перейшла у спадок від батька, а тому — від його батька. Але давно пан Фуа не відчував себе господарем власного обійстя. Мабуть, одразу після першої шлюбної ночі і перестав відчувати, відколи позбавив красуню Марго цноти. На тому його чоловіча влада і завершилася. З болем у серці згадував, як тоді вперше м’яв її соковиті, тугі, наче стиглі яблука, груди, як серце тріпотіло від насолоди, а він, ковзаючи то в Марго, то з неї, вдоволено думав, що отепер стане справжнім господарем. Батьківський спадок — таверна, дружина — перша в селі красуня, діточки підуть... Але тільки-но забринів ранок і його мати усьому селу довела, що її невістка дісталася сину незайманою, Марго вперше показала свій справжній характер. За рік зжила зі світу свекруху, прибрала до своїх