Читати книгу - "Дженні"

Містер Стрейчен, який, очевидно, почувався винним і шкодував про свої вчинки щодо Пітера й Дженні, як і про те, чим це все завершилося, всіляко їх уникав. Здавалося, він боявся, що хтось може дізнатися від цих двох, де, як і чому він заробив свої синці під очима, але містер Карлюк дуже приязно ставився до них обох, чухав їх під підборіддями, гладив голови. Пітер і Дженні проводили години в його каюті, спостерігаючи, як другий помічник пише нове оповідання для «Історій про вершників Дикого Заходу», яке він назвав «Файні посиденьки у Роджера з Кролячої ущелини». Роджер стріляв у своїх ворогів через плече, дивлячись у дзеркало, щоб застати їх зненацька. Пітер докладно пояснив це Дженні, коли містер Карлюк розігрував всю сцену, і вона була вражена не менше за нього.

Час пролетів непомітно, і вони вже обійшли Hopс Фореленд з Бродстейрз[20] та Марґейт по лівому борту, пропливли повз Мишачий маяк, назва якого, звичайно, особливо приваблювала Пітера й Дженні, які все дивилися й дивилися, як він блимав, і невдовзі завернули в гирло Темзи та почали підніматися вгору річкою. Цього разу Пітер і Дженні вирішили не ризикувати, і, коли залишалося три години до кінцевої зупинки, разом заховалися під вугільним складом, близько до моторного відсіку, де ніхто не міг їх знайти. Вони ще довго залишалися там після того, як «Графиня» пришвартувалася в Лондоні, й о п’ятій годині пополудні, коли нікого не було на палубі, прослизнули на берег через трап, який, як завжди, ніхто не охороняв і знову опинилися на суходолі. Тремтячи від захвату й передчуття омріяної зустрічі, вони попрямували шляхом, яким прийшли сюди від самотньої, пропахлої геранями, хижки містера Ґрімза…

Усю дорогу додому на «Графині Ґрінок» Пітер та Дженні говорили про те, яким задоволеним і здивованим буде містер Ґрімз, коли побачить, що вони повернулися і зрозуміє, що вони хочуть залишитися в нього назавжди.

Друзі обговорювали, як це може статися, і Дженні казала, що було би добре знову повернутися до чаю, як минулого разу. Містер Ґрімз, напевно, знову їх запросить, лише тепер, коли він залишить двері відчиненими, вони залишаться й, можливо, потруться об нього чи ляжуть у кутку, щоб показати, що тепер вони його коти.

Пітер вважав, що було би навіть цікавіше, якби містер Ґрімз у мить їхнього повернення вийшов би зі свої хижки у доки та склади, і вони могли би потрапити всередину чи через двері, що залишилися незамкненими, чи, можливо, через вікно. Але в будь-якому разі вони потрапили б усередину й, можливо, кожен сидів би на вікні біля горщика з геранями, коли старенький відчинить двері.

Пітер змальовував Дженні, як це станеться. Ось містер Ґрімз заходить в дім, його очі ще не звикли до напівтемряви, тож якщо вони сидітимуть непорушно, він їх одразу не помітить, а потім вони почнуть нявкати і кричати «Сюрприз! Сюрприз!», як це було одного разу в День народження Пітера, коли йому влаштували вечірку-сюрприз.

Дженні також страшенно сподобалася ця ідея, особливо після того, як Пітер яскраво описав задоволений і щасливий вираз обличчя містер Грімза, коли він зрештою зрозуміє, що сталося. А ще друзі обговорювали й планували своє життя, коли вони осядуть і належатимуть містерові Ґрімзу.

Пітер більше міркував про те, як чудово досліджувати товари, які містер Ґрімз охороняє вночі, сотні різних тюків, мішків, пакетів, ящиків, коробок та сипучих вантажів, товари зі Сходу, складені в плетені з соломи кошики, наповнені таємничими пахощами далеких країв, велетенські купи горіхів із Бразилії, в яких можна гратися й стрибати, мішки кави, купи тютюну, який змусить їх чхати, й чаїв, які їх сп’янять.

Дженні більше переймалася облаштуванням побуту і тим, як зробити так, щоб містер Ґрімз почувався вдома комфортно й прилаштуватися до його способу життя. Бо бути чиїмось котом, говорила Дженні, це більше, ніж просто приймати їжу, бути принагідно вдома, чи за нагоди приносити з мишу-дві. Дженні пояснила, що вони мають звикнути до його годин пробудження та відходу до сну, роботи й дозвілля й налаштувати все так, щоб бути під рукою, коли він того потребуватиме. Вони мали дізнатися, чи йому подобається, коли вони приходять до нього в ліжко, сідають на коліна або на литки, чи краще, коли вони скручуються клубочком біля печі або на вікнах, а може, йому більше подобатиметься гладити їх по голові, чи він волів би, щоб вони терлися об його ноги, застрибували до нього на руки. Потрібно знати багато речей, щоб жити всім разом у мирі та гармонії.

Зараз, коли вони пробиралися доками та бічними вулицями (бо Пітер так само, як і Дженні, тепер уникав залюднених вулиць та інтенсивного дорожнього руху), здавалося, що реалізація цих приємних планів та мрій невдовзі чекає на них.

І коли Пітер спостерігав, як палко Дженні прагне досягнути їхньої мети, його раптом охопив страх і якісь недобрі передчуття. А що як містер Ґрімз більше там не живе? А якщо його звільнили з роботи, можливо, він пішов, і вони більше ніколи його не знайдуть? Або ще гірше, з ним щось сталося і його забрали до лікарні? Пітер пам’ятав, що містер Ґрімз дуже старий, тому невдале падіння, напад або хвороба могли загрожувати йому будь-коли. Під час їхніх розмов та планів на борту корабля Пітер та Дженні ніколи такого не припускали. І зараз Пітер думав лише про те, яким страшним шоком і розчаруванням стало би це для Дженні.

Якимось чином, схоже, ці почуття перейшли й до Дженні, бо хоч від ходьби бруківкою її втомлені ноги нили й боліли, вона все швидше мчала вперед. Нарешті, ще до сутінків, вони підійшли до залізних воріт доків, які стояли зачинені, що свідчило про