Читати книгу - "У пастці"

Я заперечливо похитав головою.

— Прямий на Окленд. Ходімо подивимося, чи в ресторанах ще подають сніданок.

Ми прослизнули всередину, доки офіціантка підкреслено звіряла свій годинник з настінним, і замовили бекон з досить щедрою кількістю яєць.

— Чому ми їдемо до Нової Зеландії? — запитала Сера.

— Щоб зустрітися з одним чоловіком, поговорити з ним про картину й порадити йому додатково її застрахувати.

— Це ти серйозно?

— Між іншим, — відповів я, — так.

— Не розумію, нащо їхати так далеко, якщо Джік каже, що знайденого в галереї вистачить, аби вивернути все навиворіт?

— Гм… — відповів я. — Бо ми не хочемо самі вивертати все навиворіт, а хочемо передоручити справу поліції, тільки щоб усе було в робочому стані.

Вона вивчала моє обличчя.

— Ти дуже нещирий.

— Полотен це не стосується, — докинув Джік. — Там ти весь як на долоні.

Поївши, ми пішли в аеропорту по крамницях і купили зубні щітки для Джіка й Сери та сумку авіатуриста. Не було й сліду ні Уексфорда, ні Гріна, ні хлопця, ні Кошлобрового, ні Ренбо, ні злодіяки, що стояв на варті в Аліс Спрінгз. Може, вони нас бачили, а ми їх — ні, — важко сказати.

— Думаю, варто подзвонити в «Гілтон», — сказав я. Джік похитав головою. Я набрав номер, а вони з Серою сиділи поруч, маючи змогу все чути й бачити.

— Я дзвоню з приводу адреси, щоб переслати листа… — звернувся я до портьє. — На жаль, нічого конкретного зараз сказати не можу. Я буду в Новій Зеландії. За годину-дві вилітаю до Окленда.

Вони запитали, що далі робити з дорученим листом.

— Е-е. Вам не важко було б відкрити й прочитати мені його?

Звичайно, відповіли вони, з великою приємністю. Лист був від Гадсона Тейлора: він шкодував, що не зустрівся зі мною на перегонах, а якби під час перебування в Австралії у мене з'явилось бажання оглянути виноградник, то він з радістю покаже мені свій.

Дякую, сказав я. Ласкаво просимо, сер, відповіли вони. Якщо мене хтось питатиме, попросив я, то скажіть, будь ласка, куди я поїхав. Вони перекажуть. Звичайно. З великою приємністю.

Цілу наступну годину Джік додзвонювався до фірми прокату машин, умовився про оплату й залишив автомобіль на автостоянці аеропорту, а я тим часом здав свою валізу представникам авіакомпанії «Ейр Нью Зіланд». З паспортами проблем не було: мій завжди був зі мною, а Джікові й Сері вони були не потрібні, бо між Новою Зеландією та Австралією можна так само вільно пересуватись, як між Англією та Ірландією.

Усе ще не видно ні Уексфорда, ні Гріна. Ми сиділи у залі очікування для зареєстрованих пасажирів, думаючи кожен про своє.

І знову, лише коли оголосили рейс, я помітив спостерігача. У мене аж сироти повиступали. Я сліпий, — пронеслось у голові. — Дурний сліпець.

Не Уексфорд, не Грін, не хлопець, не Ренбо, не якийсь жорстокий набір м'язів. Акуратна денна сукня, акуратна зачіска, непримітна сумочка й туфлі. Спокійне зосереджене обличчя. Я помітив її, бо вона уп'ялася очима в Серу. Вона стояла за межами нашої зали очікування й тільки зазирала до неї. Це та сама жінка, що запросила мене до галереї «Ярра Рівер Файн Артс», дала каталог, а потім провела.

Ніби відчувши на собі мої очі, вона несподівано перевела погляд на мене. Я миттю відвернувся, дивлячись кудись безвиразним поглядом, сподіваючись, що вона не помітила, як я розглядав її чи принаймні не здогадалась, що я її впізнав.

Ми з Джіком та Серою підвелись і попрямували разом з усіма до виходу на посадку. У склі дверей я бачив відбиття жінки: незворушна, стежить, як ми йдемо. Я пішов до літака й більше не озирався.

Дружина Нормана Апдайка з'явилася на порозі, похитала головою і сказала, що чоловік повернеться додому після шостої. Вона була худорлява, з різкими рисами обличчя, а у вимові чулися редуковані новозеландські голосні. Якщо нам потрібен її чоловік, то нам доведеться повернутися ще раз.

Жінка зміряла нас поглядом: Джік із своєю зухвалою русявою борідкою, Сера у трохи пом'ятій, але тій самій кремовій сукні військового крою, я з прив'язаною під сорочкою рукою й порожнім рукавом піджака. Таке тріо не відразу забудеш. Вона дивилася, як ми віддаляємось по доріжці від парадних дверей, різко опустивши кутики рота.

— Мила, добра душа, — пробурмотів Джік.

Ми рушили машиною, яку взяли напрокат в аеропорту.

— Тепер куди? — запитав Джік.

— По крамницях. — Сера була рішуча. — Мені потрібен одяг.

Крамниці, як виявилось, розташовувалися на вулиці Квін, і ще було півгодини до закриття. Ми з Джіком залишились у машині, чекаючи й спостерігаючи життя на вулиці.

— Зараз із контор-кліток випурхнуть пташки-красуньки, — піднесено мовив Джік.

— Ну то й що?

— А я сидітиму й рахуватиму тих, хто без бюстгальтера.

— І це кажеш ти, сімейний чоловік.

— Давні звички важко вмирають.

Ми нарахували вісім «певняків» і один сумнівний варіант до того часу, як повернулась Сера. На ній була легка оливкового кольору спідниця й жовтогаряча блузка, що нагадало мені фісташкове морозиво.

— Так ліпше, — сказала вона, кидаючи два щільно натоптані кошики на заднє сидіння. — А тепер — уперед.

Лікувальні властивості нового вбрання давалися взнаки протягом усього нашого побуту в Новій Зеландії, що дуже вразило мене. Вона, здавалося, почувала себе безпечніше, якщо виглядала свіжою й чистою, — відповідно поліпшувався її настрій. Броньований бавовник, подумав я. Непромокальний і куленепробивний. Безпека — новий пунктик.

Ми знов поплентались на пагорб понад бухтою, де на тісній приміській вуличці розташувався будинок Нормана Апдайка. Садиба Апдайка була велика, але затиснута сусідами, проте лише всередині дому ми зрозуміли, що таке враження залежить від того, звідки на нього дивитись. На землю, відведену до забудови, напакували стільки будинків, скільки змогли вмістити. Саме місто, здавалося, звивалось нескінченно на багато миль уздовж берегової лінії, але самі ділянки забудови виглядали крихітними.

Норман Апдайк виявився людиною настільки ж широкої вдачі, наскільки замкнена була його дружина, його кругла лискуча лиса голова мостилася на круглому приземкуватому тілі, а свою половину він називав Сміхотинкою, не маючи, звичайно, наміру вдаватись до будь-якої сатири.

Ми з Джіком відрекомендувалися художниками-професіоналами і сказали, що були б дуже зацікавлені та вдячні, якби могли хоч трохи помилуватися славетною картиною, котру він щойно купив.

— Вас надіслали з галереї? — запитав він, розпромінюючись на компліменти його смакові й заможності, вкладені у наші слова.

— В певному розумінні, — сказали ми, а Джік додав:

— Мій шановний друг дуже добре відомий в Англії своїми картинами з кіньми, він репрезентований