Читати книгу - "У пастці"

нього реєстровий опис і узгодити його з літерами та цифрами у правій колонці. З другого боку, числові реєстрові позначки були схожі на код; може, якщо докладніше його розглянути, то виявиться у ньому хоч якась система. У меншому розділі, який я знайшов наприкінці течки, М зустрічалося рідко, зате набагато частіше — С, А, У та Б. Перед Дональдовими цифрами стояло М. А у Мейзі — С.

Припустімо, міркував я, М означає просто Мельбурн, а С — Сідней, міста, де вони купували свої картини.

Що означали тоді А, У та Б? Аделаїда, Уагга Уагга та Брисбейн?

Аліс!

У першому розділі цифри й літери, що йшли після початкового М, здавалось, не мали чіткої системи. Але в другому третьою літерою завжди була К, а останньою — Р, хоча й розподілені між кількома країнами, вони мали більш-менш чітку послідовність. Найбільшим числом було 54 — проти картини, проданої містеру Норману Апдайку — мешканцеві новозеландського міста Окленд. Його реєстровий номер був УГК 54Р. Дата у лівій колонці означала лише минулий тиждень, а сам містер Апдайк ще не був викреслений.

Усі картини у коротшому розділі були продані за останні три роки. Перші дати у довшому розділі відносились до періоду п'ять з половиною років тому.

Цікаво мені було, що з'явилося перше п'ять з половиною років тому: галерея чи ідея. Чи Уексфорд з самого початку був викінченим злодіякою, котрий навмисне вибудував імпозантний фасад, чи колись чесний торговець творами мистецтва відкрив для себе нові, кримінальні можливості? Судячи з респектабельної атмосфери в галереї та власних вражень від Уексфорда — хоч бачив його я мало — друга альтернатива здавалась імовірнішою. Але жорстокість, що лежала під самісінькою поверхнею, ніяк до цього не пасувала.

Я зітхнув, поклав списки й вимкнув світло. Лежав потемки, думаючи про телефонну розмову, що відбулась у мене після повернення Джіка до Сери.

З мотелю таку розмову важче замовити, ніж з «Гілтона», але голос звучить гучно й чітко.

— Мою телеграму одержали? — спитав я.

— Я вже півгодини чекаю на дзвінок.

— Перепрошую.

— Що ви хочете?

— Я надіслав вам листа, — сказав я. — І хочу сказати, що в ньому.

— Але…

— Спочатку послухайте, — перебив я. — А потім скажете.

Я говорив довго, чуючи у відповідь тільки віддалене буркотіння.

— Ви цього певні?

— У більшості моментів — так, — сказав я. — А решта просто припущення.

— Повторіть усе спочатку.

— Гаразд.

Я повторив, затративши приблизно стільки ж часу.

— Усе записано на магнітофон.

— Добре.

— Гм… Які у вас наміри?

— Невдовзі я повертаюсь в Англію. А поки що вивчатиму справи, які мене не стосуються.

— Я цього не схвалюю.

Я усміхнувся до телефону.

— Я й не сподівався на це, але, залишаючись у Англії, ми так далеко не посунулися б. Є ще одне… Чи можу я зв'язатися з вами по телексу, якщо треба буде переказати пильне повідомлення?

— Телекс? Постривайте хвилинку.

Я чекав.

— Так, слухайте.

Далі йшли цифри. Я записав їх.

— Кожне повідомлення адресуйте до мене особисто з грифом «терміново».

— Гаразд, — сказав я. — І ще одне: чи не могли б ви знайти відповідь на три запитання?

Він вислухав і сказав, що зміг би.

— Дякую, — сказав я. — На добраніч.

І в Сери, і в Джіка зранку злипалися повіки й відчувалася втома. Вдала ніч, зробив я висновок.

Ми виписалися з мотелю, поклали валізку в багажник і вмостились у машині, щоб обговорити плани на цілий день.

— Ми ніяк не можемо забрати одягу з «Гілтона»? — пригнічено запитала Сера.

— Ні, — відповіли ми з Джіком.

— Зараз я їм потелефоную, — сказав Джік. — Попрошу спакувати речі й покласти на збереження, — а для виплати рахунку надішлю чек. — Він вийшов з машини й пішов лагодити справу.

— Купи, що тобі треба, за гроші з виграшу, — сказав я Сері.

Вона похитала головою.

— У мене ще є трохи грошей. Не в тім річ. Просто… Я хочу, щоб усе це вже скінчилося.

— Вже скоро, — сказав я безбарвно. Вона важко зітхнула. — Як ти собі уявляєш досконале життя? — запитав я.

— О… — запитання захопило її зненацька. — Думаю, що зараз я хотіла б повернутися з Джіком на кеч і тішитись так, як до твого приїзду.

— І так завжди?

Сера замислено подивилася на мене.

— Може, тобі здається, Тодде: я не розумію, що Джік — складна особистість, але ж досить тільки поглянути на його картини… Мене від них у дрож кидає. Вони виражають того Джіка, про якого я нічого не знаю, бо від часу нашої зустрічі він нічого, не малював. Ти можеш вважати, що світ збідніє, коли Джік хоч трохи почуватиме себе щасливим, але ж я не дурна і розумію: те, що примушує його отак малювати, повернеться знову… Я гадаю, що треба безмежно цінувати кілька цих перших місяців, прожитих спільно… і мене лякають не фізичні небезпеки, в які ти нас втягнув, а відчуття того, що я вже втратила решту золотого часу… що ти нагадуєш йому про його малярство і що він повернеться до малювання, тільки-но ти поїдеш… і станеться це на багато тижнів раніше, ніж він зробив би це сам.

— Присилуй його вирушити у плавання, — сказав я. — Він завжди почувається щасливим у морі.

— А як ти до цього поставишся?

Я поглянув у її затьмарені карі очі.

— Добре поставлюся, бо ви мені обоє дорогі.

— Тоді помагай, боже, людям, до яких ти ставишся погано…

І допоможи, боже, мені, подумав я, бо мені все милішою стає дружина мого найдавнішого друга. Я відвернувся від неї і поглянув у вікно. Почуття приязні не завадить. А щось інше здатне все зруйнувати.

Джік повернувся із задоволеним виглядом.

— Усе влаштовано. Вони сказали, що для тебе є лист, Тодде, приставлений кілька хвилин тому через посланця. Запитали, куди його переслати.

— Що ти сказав?

— Сказав, що ти сам передзвониш.

— Гаразд… Давайте будемо рушати.

— Куди?

— До Нової Зеландії, а ви куди думали?

— Це неблизький світ, — сказав Джік сухо.

Він відвіз нас до аеропорту, виповненого людьми, що поверталися після Кубка додому.

— Якщо Уексфорд і Грін шукають нас, — сказала Сера, — то вони напевно стежитимуть за аеропортом.

Якби вони цього не зробили, подумав я, нам довелося б залишити якийсь слід, але Джік, що теж про це знав, не сказав їй нічого.

— На людях вони багато не зроблять, — сказав я заспокійливо.

Ми купили квитки й довідалися, що можемо летіти опівдні прямим на Окленд або за півгодини через Сідней.

— Сідней, — сказала рішуче Сера, — відверто черпаючи сили в тому, що в неї