Читати книгу - "Три листки за вікном"

– Скільки це від села? – спитав Іван Скиба.

– За одну верству, біля Товкачівського хутірця.

– Це того, що в одну хату?

– Еге ж, – відповів Федір. – На ниві його милості пана полкового писаря Тодора Галенковського.

– В яку це було пору?

– Саме коли сонце сходить… Був він у шароварах та білій сорочці. Я подумав: щось воно біліє! На ногах у нього були постоли, під головою лежав бурдючок, а чи щось було в ньому – не знаю. Ще я бачив хустку бежеву й пояс.

– Кому зголосив про вбитого?

– Підсусідкові Герасиму, що його звуть Паламарем. Він на тому Товкачівському хуторі живе з жінкою та дітьми.

– Далеко це од хати?

– З добрих шістдесят ступнів, – сказав Криворученко.

– Герасим оглядав тіло?

– Оглядав, але не чіпав, – сказав Федір. – І от що ми побачили: там, де лежало мертве тіло, місце нестолочене, і ніякого знаку не було, що саме тут його вбито.

– Правду свідчиш? – спитав, пильно позирнувши, Скиба.

Тоді Федір Криворученко витягся, а обличчя його зробилося поважне, навіть урочисте:

– Кажу під совістю святу правду! – сказав і ступив у мій бік, щоб підписатися під своїми словами.

Я пильніше придивився до нього. Мав сірі звужені очі, і стояло в них щось завмерло-застигле, як і в тих рудівських полях, що ми їх нещодавно оглядали…

Я ступив до вікна перш, ніж прийде Герасим Паламар, щось покликало мене подивитися ще раз на ті дивні червонясті поля. Але звідси не побачив я піль, тільки шматок вулиці й молодицю, що йшла боса по дорозі, несучи на коромислі дерев'яні відра. Вода вряди-годи виплескувалася на дорогу, а молодиця, начебто відчувши мій погляд, повернулася. Я вразився на зовсім молоде, прегарне обличчя, мене обпекли великі тужні очі, а вуста молодиці розсунулися чи до сміху, чи до плачу…

– Оце повернемося додому, – сказав у мене за спиною Іван Скиба, – то спробуєте, пане канцеляристе, моєї ягодянки. Кладу я туди все, що набереться: малину, смородину, груші, яблука – хай буде навіть упале з дерева. Додаю агрусу, вишні – всього потроху. Коли ж перешумує, забиваю в міцне барило, бо воно виходить пінне…

З другого кутка світлиці щось прицмакнуло – там сидів дячок Стефан Савич. Я повернувся. Дячок губивсь у кутку, малий і непомітний, вуста його всміхалися, а очі були, як у тої жінки, що уздрів її через вікно, великі й сумні.

– Наганяєте мені смаку, – сказав він і засміявся якось хрипко.

3

– Це ти Герасим, якого прозивають Паламар? – спитав Іван Скиба, налягаючи грудьми на стіл. Герасим хитнув.

– Живеш у хаті козака Івана Товкачевського? Паламар сів на лаву, обличчя його було від мжички, що знову посіялася за вікном, вогке. Витяг ноги в чоботях, аж простяглися на півхати, й обперся лівим плечем об стіну.

– Я тоді порався на току біля пашні, – сказав Герасим спокійно. – Саме сонце сходило…

Герасим зупинився серед двору, щоб глянути, як сходить сонце. Стояв і мружився, а воно, виринувши раптом з-за іржаво-синявих полів, засліпило його. Побачив, як жене неподалік вівці Федір Криворученко, і вівці здалися йому пухнастими хмарками на червонястому тлі. Ще за мить уздрів, що Федір покинув вівці й побіг навпростець – у нього було перелякане й перекошене обличчя.

«Там, їй-бо, мертвий чоловік!» – прошепотів Федір, ледве переводячи з бігу дихання…

– Де саме він лежав? – спитав наказний сотник.

– Біля рову, що зветься Товкачівський, на землі його милості пана полкового писаря.

– Ти сам мешкаєш на хуторі?

– З жінкою та дітьми, – відповів Герасим. – У тому хуторі одна тільки хата.

– Ходив дивитися на тіло?

– Разом із вівчарем. Потім ми гукнули Івана Хвилоненка, підсусідка пана Якова Огроновича, й показали тіло.

– Місце там було потолочене?

– Отож-бо і є, що ні, – відповів Паламар, і це було все, що він знав.

Я покликав його підписатися під тим, що сказав, а що був він неписьменний, пішов до мене підписатися на його прохання рудівський дячок Стефан Савич. Я придивився пильніше вже до дячка: розумне й по-своєму гарне обличчя засвітилося проти мене. Руки виписували літери легко й управно – був це писець умілий.

– Де вчилися, пане дяче? – спитав я тихо.

– Там, де і всі. Одну маємо alma mater, – відказав дячок і подивився на мене чи іронічно, чи весело.

Герасим пішов, а я знову встав, щоб розім'ятися. Вдруге підійшов до вікна, але до іншого, з протилежного боку. Тут побачив городи, що тяглися до сусіднього обійстя з вишневим садком, – листя вишень було побите іржавою рудизною. Сіра незрушна тиша стояла в нашій хаті, здається, припливла вона до нас від тих городів, що на них я дивився.

– Будемо кликати Івана Хвилоненка, – сказав якось знехотя Іван Скиба.

– Попитайтесь у Лук'яна Поповича, – обізвався дячок, знову завовтузившись у кутку. В нього сльозилося одне око, і він утер його рукавом, загинаючи до щоки рідку і вже сиву борідку.

– Чому саме Поповича? – спитав Скиба.

– Тримає шинок. А самі знаєте: туди заходять усі приїжджі…

Він знову втер око і подивився на мене ясно-сірими очима.

4

Але Поповича не треба було кликати: сам переступав поріг.

– Таки тримаю я шинок, – сказав він. – Через це й приходжу до ваших милостей без нагадування, дещо таки знаю. Тоді, коли оглядали небіжчика, я не посмів улазити зі своїм словом, але теперички – пора! Наперед скажу, що ймення, прізвища і хто він, убитий, не знаю…

– Коли це сталося? – спитав наказний сотник.

– У неділю, сьомого вересня. Був він з двома стадниками значкового товариша Нестора Федоровича, один Михайло, прізвища не знаю, а другий – Лук'ян Кнуренко. Третій – стадник полкового судді пана Ягельницького, він же Кочубей, четвертий – коровник пана Дмитра Маркевича, п'ятий – убитий, а шостий – його, вбитого, товариш, хто він і звідки, бог його відає!

– Усього шестеро?

– Так і є. Троє приїхало верхи – це два стадники значкового товариша Нестора і стадник пана судді.

– Довго в тебе були?

– З півгодини, – сказав Лук'ян Попович, присідаючи на лаву.

Він, певне, йшов сюди швидко, чи, може, зашвидко випалив своє зізнання, бо сидів і віддихувався. За його спиною стояло вікно, і я побачив на шибці кілька тремтливих крапель, що клеїлися до скла і боролись із вітром, котрий їх здував. Іван Скиба теж подивився на ті краплі.

– Дощ почався, – озвався зі свого кутка дячок Стефан.

– Не так воно й дощ, – сказав Лук'ян, – як таке: наче небо на землю сісти зібралося…

– Пили вони в тебе? – спитав Скиба.