Читати книгу - "Три листки за вікном"

Хмари горіли зачарованим вогнем: казкова з'ява срібних полотниськ, які прийшли подивитися на землю і вмиротворити її. Адже на неї покладено величезний тягар і вона стогне під ним: вона ж бо чи не є єдине небесне тіло, на якому живуть дивні створіння, котрі вміють і можуть відчувати себе і світ…

Листок другий. Петро Утеклий. Повість за судовими актами XVIII століття

Підпалимо небо – і кинемо душі в повітря,

В степах розгнуздаєм сліпого коня…

Яків Савченко

РОЗДІЛ І

Сірий спокій

1

Розпізнавати труп, який знайдено за селом Рудівкою, послано наказного сотника Івана Скибу, котрий уважався за найуправнішого в таких справах. Він попросив товаришувати в цьому ділі мене, канцеляристу сотенної канцелярії Петра Турчиновського, щоб занотовувати все висліджене – це я мав потім уписати до міських книг.

Ми рушили у Рудівку верхи.

– Ну, пане канцеляристе, – сказав наказний сотник, – цього літа мої льохи наповнилися добряче. Вродив славний агрус, і я зробив барило агрусового вина. Не знаєте, як його роблять?

Повернув у мій бік обличчя: очі його були сірі, можливо, через відбите в них небо, і мружилися. Стояв у тих очах, як і в полях, що розстелялися навдокіл, сірий спокій.

– Ви, пане наказний сотнику, – відповів я, – великий мастак до виготовлення напоїв. Я ж у тому, самі знаєте…

Говорив цю фразу розтягло, бо й голос мій плив серед сірого спокою навколишніх нив трохи змінено. Можливо, починав відчувати і день цей, і його настрій.

Нам у обличчя віяв вітер, злегка моросячи, бо небо сипало мжичку, яка обсівала нашу одежу дрібними цяточками.

– А що, пане наказний, – сказав я, втираючи рукавом обличчя, – чули, може, про якогось там месію балакають?

– Пусте, то й балакають, – виплюнув згусток слини Іван Скиба. – Людям не так їсти дай, як побалакати.

– Дивне не те, – сказав я, переганяючи коня через калюжу, – що чоловік, котрий видає за месію, з'явився. Я не раз читав у книгах, що псевдомесіями в різні часи повниться світ. Дивно те, що він з'явився таки в нашій стороні.

Скиба завернув до мене сіре, мокре обличчя.

– Не вам мені казати, пане канцеляристе, – мовив він, – але в святому письмі заповіджено, що справжній месія прийде вдруге на землю не задля миру.

– Так кажете, – пирснув я, – начебто упевнюю вас, що той месія справжній. Просто дивні чутки ходять по нашій землі.

– А хіба наша земля не християнська? – спитав Скиба.

– Християнська, але месії її поки що обходили, – сказав я не без гумору, і наказний сотник усміхнувся й собі. – Отож мене цікавить: чи справді й між нашого народу з'явився хтось такий, хто посмів ставити себе поруч з богом?

– А мене більше цікавить, пане канцеляристе, як зробити добрий мед чи наливку. Людині гріх заноситися так високо…

Ми під'їжджали до села. Збоку в полі виднівся гурт людей, і наказний сотник завернув коня. Неподалік стояла самотня хата, обгороджена тином, до неї вів ледь утоптаний путівець.

Люди й справді стояли довкола трупа, задля якого ми й вирушили в цю мандрівку. Обличчя в усіх були так само зарошені – всі вони, наче на команду, повернулись у наш бік. Був тут, як виявилося з подальшого опиту, рудівський піп Семен Ващенко, рудівський-таки козак Степан Джевага, його небіж Яків Джевадський, значковий товариш Дмитро Куриленко, козак Лук'ян Попович, посполитий Онисько Волошин і дячок села Рудівки Стефан Савич.

Іван Скиба зіскочив з коня і, затримуючись на кожному, пильно обдивився всіх, що стояли супроти нього.

– З вашого дозволу, панове товариство, – сказав, – оглянемо тіло…

Я зістрибнув з коня й собі і підійшов до вбитого. Це був русявий молодик років двадцяти п'яти, худорлявий і круглолиций, з голеною бородою і з русявими вусами. На ньому були білі вовняні шаровари й сорочка.

Щось темне й кошлате торкнулося мого серця, як торкалося завжди, коли бачив я мертвого, – чорна тінь хитнула простір. Зирнув на людей, що зібралися тут, і здалося мені, що постаті зламалися і схитнулися, наче відбиті у воді. Я, однак, згасив цей мимовільний спалах, бо наказний сотник уже схилився над мертвим і задер на ньому сорочку, оглядаючи труп. Я вийняв зі скриньки, прив'язаної до сідла, перо, відкинув покришку паламаря і, поклавши дощечку на круп коня, приготувався писати все, що мені скажуть.

Іван Скиба говорив глухо, начебто бив у нетуго натягнений тимпан, а моє перо хутко бігало по папері. Ніхто не знав ні імені, ні прізвища вбитого, а були на ньому знаки такі: голова спухла і пробито її на лобі в двох місцях. На грудях – битий знак, величиною з п'ятак, круглий, червоний, обкипілий кров'ю, невеликий битий знак біля шиї. Скиба перевернув замордованого, і всі тихо зойкнули: вся спина була опухла й червоно-синя по пояс. Так само побиті й чорно-сині були руки.

– Дрюком били, – сказав Дмитро Куриленко.

– А може, й обухом, – озвався Лук'ян Попович.

Я так і записав: бито києм чи обухом.

Наказний сотник звівся, витяг хустку і втер мокре від мжички, що знову замиготіла над полем, обличчя. Він стояв, якийсь час дивлячись на убитого, тоді відвів погляд і зиркнув на довколишні поля. Я мимоволі подивився туди й сам і здригнувся: щось уразило мене в тому краєвиді, як, очевидно, й наказного сотника. На перший погляд, не було там нічого особливого: краєвид як краєвид. Але вчувалося там інше. Поля тяглись у глибину, сірі й драглисті, начебто спухлі, як спина цього вбитого. Власне, ота схожість землі й спини вбитого і вражала найбільше. Над усім цим зависло сіре, крицеве небо, яке лежало так низько, що між полем та небом залишився вузький проміжок. Мене потягло в глибину цього сіро-червонястого спокою, туди, де немає ні стежок, ні доріг, в іржаве місиво, яке тільки й чекає, щоб упала на нього жива істота. Тоді вона ковтне й виплюне її такою, якою бачимо цього русявого незнайомця.

Наказний сотник, однак, розмірковував простіше. Повернувся до людей і спитав:

– Хто знайшов тіло?

– Федір Криворученко, мій вівчар, – сказав Степан Джевага, якось дивно пересмикнувши шиєю. Тоді всі подивилися на Степана Джевагу, і я вразився, які в усіх спокійні й по-однаковому викруглені очі.

2

Федір Криворученко переступив поріг школи, де ми сіли з Іваном Скибою, щоб вести допити, й подивився на нас чорними, пронизуватими очима.

– Я гнав вівці, – сказав він. – Було це в понеділок, восьмого вересня,