Читати книгу - "Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]"

із Шульцом, як мені здається, але точно не пам'ятаю, — ще до того, як він написав «Цинамонові крамниці», отож, мабуть відразу після їхнього видання він подарував їй примірник із посвятою. Точно знаю, що Бруно Шульц переконував сестру писати прозою. Не пам'ятаю, чи в 1937, чи в 38 році, і не знаю вже, в якій газеті було надруковане перше її оповідання «Пожежа». Там була списана пожежа нафтової свердловини в Бориславі, яку сестра бачила в дитинстві. Потім вона неодноразово друкувалася, проте, на жаль, не пам'ятаю ні назв творів, ані газет, де вона публікувалася. Пам'ятаю лише, що сестра написала віршовану п'єсу для дітей, яку поставили в дрогобицькому дитячому садку з великим успіхом. — Я дуже любила мою сестру, вона була для мене великим авторитетом, проте значна різниця у віці віддаляла нас. Вона була високою, стрункою, гарною. В останні роки працювала в бібліотеці «Alfa», яка належала нашому близькому родичеві. — Пан Бруно бував у нас удома, я чудово його пам'ятаю. Середнього зросту, худорлявий, винятково ввічливий, бездоганний… Я була ще зовсім юною дівчиною і в його присутності губилася — тим більше, що він був для мене також професором чоловічої державної гімназії, яка містилася поряд із жіночою гімназією, де я навчалася. — Окрім сестри, під час минулої війни загинула вся моя родина, тобто батько, мати і молодший брат, який народився в 1924 році. Будучи на чергуванні в ніч на 25 червня 1941 року, я, звичайно, евакуювалася, мені заборонили повертатися, надходили звістки, що німці зайняли передмістя, і повернення стало неможливим […] — Клара Перцовська, 9 лютого 1979».

Клара Вюрцберґ-Перцовська вже не побачила своєї сестри Лаури, навіть на фото. Світлина, надіслана мною майже через сорок років, була першою подобизною сестри, єдиним її зображенням, на яке вона змогла поглянути. Так була ідентифікована таємнича постать «панни Лаури». Моя інформація з Книги листів може бути доповнена — і то не лише на вищезгадані інформації. Звістку, що вона «найімовірніше» була замордована, тепер, на жаль, можна скоротити до: Лаура Вюрцберґ точно загинула як одна з незліченних жертв геноциду. Українець, про якого я згадував у тій інформаційній примітці, начебто кохав Лауру, але не зумів її врятувати.

Бруно Шульц, Лаура Вюрцберґ, Мар'ян Яхимович, Анна Плоцкер, Борислав, 1938

Через два роки після отримання листа з грузинського міста Кутаїсі до мене написав зі Швеції колишній учень Шульца Марек Шпет, доповнивши ще дрібними деталями отой спогад про панну Лауру:

«З панною Лаурою Вюрцберґ я познайомився влітку, мабуть, 1932 року, і часто бував у неї в скромному помешканні її батьків по вул. д-ра Козловського. Вона була добре збудованою, «пухкою» юнкою, імпульсивною і стихійною. Писала вірші, які сама читала мені з чернетки. За кілька місяців до того, як ми познайомилися, вона добилася зі своїми віршами — завдяки посередництву інших знайомих — до Шульца, який прихильно поставився до неї, цінував її творчість і допомагав у її літературному розвитку. Може, тут є певна суперечність із тим, що Шульц писав Арнольдові Шпетові, наче він не розуміється на поезії, але, мабуть, у тому випадку подіяли індивідуальність і характер п. Лаури, особисті риси якої були настільки відмінними від достоту мертвої атмосфери дому Шульца. П. Лаура зі свого боку була захоплена Шульцом і рвалася в його товариство».

Коротенький лист Шульца, адресований редакторові львівських «Sygnałów» Каролеві Курилюкові[68] за 4 вересня 1938 року, найбільш правдоподібно, стосується — всупереч моїм попереднім припущенням — власне Лаури Вюрцберґ. Шульц писав:

«Дозволяю собі переслати Вам уривок прози, написаний молодою особою, який здається мені вартим уваги і навіть чимось більшим за красну заповідь. Я бачу в тій роботі непересічні достоїнства. — Передаю його Вам для ласкавої оцінки, і дуже би втішився, коли б Ви могли його вмістити. То було б для молодої авторки дуже великим стимулом і зобов'язанням до серйозної роботи. — У кожному разі, прошу про Вашу точку зору і збереження рукопису».

З певністю, не лише особиста чарівність Лорки — як називали панну Лауру її близькі — зумовили вищезгадану точку зору. Шульц у листі до редактора «Sygnałów» високо оцінює прозу молодої авторки, виступає посередником між нею і редакцією та залучає до цієї справи власний авторитет. Це моє застереження — здавалось би, даремне — я підкреслюю задля того, щоб не плутати похвал і компліментів Шульца на теми літературних спроб, милих йому і чарівних жінок, похвал, яких він не заощаджував, — із цим актом однозначної підтримки, офіційного патронування дебютові.

Шульц, такий не схильний до висловлення будь-яких нагінок, охоче виявляв прихильність — особливо паням — засипаючи компліментами результати їхніх літературних поривань. Він чинив подібно і в своїх листах. У листі до приятельки Романи Гальперн у 1936 році він писав:

«…велика новина для мене — Ваша проба пера у прозі! Ви пишете досконало! Питання тільки, чи маєте Ви більший матеріал, чи вистачило б Вам духу на більшу річ. (…) Пишіть і далі! Кінцева пуанта дуже добра».

А до Анни Плоцкер, уже в 1941 році:

«Спроби, які Ви мені читали, мені дуже сподобалися».

Подібні похвали, як у до нічого не зобов'язуючій розмові, мали приватний характер, виникали переважно з бажання зробити адресатці приємність.

Інакше було з панною Лаурою. Шульц накинув був на себе роль її «духовного метра» і спостерігав за розвитком її літературного поступу упродовж кількох років. Що сталося з її прозою, яку він переслав у «Sygnały», ми не знаємо. То був вересень 1938 року, останній довоєнний вересень і — можливо — твір був узятий до друку, але не встиг уже дочекатися публікації. Інші тексти Лаури Вюрцберґ, публіковані в пресі — як про це згадує її сестра — вимагали б марудних пошуків, позаяк ані назви часописів нам не відомі, ані немає певності, що авторка публічно виступала під власним прізвищем, чи може — під якимось псевдонімом.

Отаким от чином, поглядаючи зі старих фото, із Шульцівських гравюр і рисунків, сигналізують про своє існування загадковою, майже безособовою згадкою в збереженому листі постаті з кола письменника, позбавлені існування так само, як і він. Вони загинули нерідко разом зі своїм життєписом, уже нерозпізнавані. Буває, що рідкісний випадок чи завзяте нишпорення поверне їм частково персоналії, реконструює крихти біографії, як у разі панни Лаури, відтворить загублену тотожність. Ті реконструкції загалом є мізерними й благенькими відкриттями, але ними годі нехтувати: в