Читати книгу - "Мене називають Червоний"

— Ще щось є? — Хоча й знав, що я більше нічого не принесла.

— Дуже короткий лист, — додав він і зачитав його вголос: «Kapо-ефенді, ти приходиш у наш дім, проводиш у нас цілий день. Однак я чула, що ти досі не написав і рядочка для батькової книги. Пильнуй, аби твої сподівання не звелися намарне, якщо не закінчиш батькову книгу».

Тримаючи листа в руках, він з осудом дивився на мене, ніби я винна, що в листа немає продовження. Ой, не подобаються мені мовчанки в цьому домі.

— Більше немає жодного слова про те, що вона одружена, про те, що з війни повернеться чоловік, — промовив він. — Чому?

— А що я знаю? Не я листа писала!

— Інколи я сумніваюся навіть у цьому.

Хасан повернув мені листа й дав п'ятнадцять акче.

— Деякі чоловіки що багатші, то скупіші, ти — не з них, — сказала я.

У Хасанові було щось від шайтана, він мав гострий розум. Тож не дивно, що людяна Шекюре досі приймає від нього листи, незважаючи на його лиху вдачу, збагнула я.

— А що за книга в батька Шекюре?

— Ти ж знаєш! Кажуть, замовлення падишаха за величезні гроші.

— Через ілюстрації до тої книги маляри вбивають один одного. Хтозна, чи причина в грошах, чи, хай милує Аллах, у нарузі над нашою вірою. Ще кажуть, ніби той, хто гляне на тамті малюнки, відразу отемніє…

Хасан говорив, іронічно посміхаючись, мовляв, не сприймай усерйоз. Він узяв за звичку говорити зі мною в такій манері навіть про щось важливе. Коли бувало враженим його самолюбство, Хасан, як і багато інших чоловіків, яким я доставляла листи, зганяв свою злість на мені. Коли ж дівчатам наносили удар по гідності, то вони кидалися мені в обійми й ми разом плакали.

— Ти — розумна жінка, — тепер підлещувався він, гадаючи, що зачепив мене, — швидко передай листа тому дурневі, цікаво, що він відповість?

Мене тягло за язик під'юдити його, що «Кара — не такий-то й дурень». Ревнощі між чоловіками-суперниками приносять для вершительки людських шлюбів Естер неабиякі гроші. Та я боялася, що Хасан умить спалахне гнівом.

— У кінці вашої вулиці сидить жебрак-татарюга, — промовила я, виходячи, — він геть знахабнів.

Пішовши в протилежному напрямку вулиці, щоб не натикатися на сліпого, рано-вранці я простувала через Тавук-базар. І чому мусульмани не їдять курячих голів та лап? Бо диваки! Моя бабця — земля їй пухом — розповідала, що коли вони переїхали сюди з Португалії, то досхочу смакували курячими лапами, які були тут дуже дешеві.

У махаллє Кемераралік я побачила якусь гордівливу жінку на коні. Вона прямо виструнчилася в сідлі, а по боках її супроводжували раби. Мабуть, або дружина, або дочка паші, — подумала я й тяжко зітхнула. Якби батько Шекюре не носився зі своїми книгами, не жив дурницями, а її чоловік повернувся з війни, то вона б зараз жила, як ця жінка. Шекюре більш, аніж хто заслуговує на це.

Тільки-но я вийшла на вулицю, де мешкає Кара, як моє серце закалатало. Невже Шекюре хоче за нього заміж? Хасанові я й помагаю, й тримаю його подалі від Шекюре. А що з Карою? В нього в житті все йде як по маслу. Заковика тільки в коханні до Шекюре.

Ні на що в світі я не проміняю своє щастя передавати листи закоханим, які, живучи хто без жінки, хто без чоловіка, через свою самотність забувають про голову на плечах. Нехай вони впевнені наперед, що звістки будуть поганими, однак тільки-но візьмуть листа до рук — і їхні душі окрилює надія.

Шекюре більше не згадує про повернення чоловіка з війни, а словами про «марні сподівання» ставить свої вимоги. Тож, вочевидь, сподівання Кари таки не марні. Я з насолодою спостерігала, як він читає листа. Його радість змінилася на тривогу, навіть — на страх. Кара пішов до себе в кімнату складати відповідь. Я ж, як розторопна крамарка й кмітлива жінка, розв'язала свій клунок, дістала звідтіля чорну калитку для грошей і простягла подивитися цікавій господині, в якої мешкав Кара.

— З найкращого перського оксамиту, — підхвалювала я капшук.

— Мій син загинув у перській війні. А хто це передав листа для Кари?

Її підступні наміри були написані в неї на виду: хоче підсунути левові Карі або свою потвору-дочку, або ще когось.

— Та так, — відповіла я, — якийсь його родич лежить у лікарні Байрам-паша при смерті й просить грошей.

— Ой-ой, — сказала вона, анітрохи не вірячи. — Хто ж той нещасний?

— А як загинув ваш син? — уперто змінювала я тему розмови.

Ми вороже глипали одна на одну. Самотня вдова. До чого тяжке в неї життя! Якби ви були перекупкою-листоношею Естер, то зрозуміли б, що людей цікавлять лише історії про багатство, могутність і про таке кохання, як у казках. Усе решта: їхні біди, розлуки, заздрощі, самотність, ворожнеча, сльози, плітки й злидні, з яких не вилазять, — це ніби речі в домі, які їм не скажуть нічого нового. Старий вицвілий килим, сахан[130] і ополоник на таці для пиріжків, ящик для попелу й щипці біля коминка, дві трухляві скрині — велика й мала, поличка для кавуків, — аби не відразу здогадалися, що тут живе самотня вдова, іржава шабля, щоб відлякувати злодюг.

Кара повернувся з торбинкою в руках й аж світився від щастя.

— Слухай, крамарко, — він говорив, аби чула господиня, яка прилипла до мене, мов муха, — візьми й занеси це бідоласі-хворому. Якщо він ще щось напише, негайно передай мені. Потім я цілий день буду в Еніште-челебі.

Кому потрібні його дитячі ігри? Хіба приховаєш, що такий славний хлопець, як Кара, шукає собі наречену, посилаючи їй листи й носові хустинки? Чи він справді поклав око на дочку господарки дому? Іноді я анітрохи не довіряю Карі й побоююся, чи не дурить він Шекюре. Цілісінький день проводить у неї в домі й не спроможний подати їй і знаку.

На вулиці я розсупонила капшучка. Там було дванадцять акче й лист. Мене розбирала цікавість, і я погнала до Хасана. Зеленяр виклав перед своєю крамницею капусту, моркву й ще багато чого, але мені ніколи було бодай доторкнутися до велетенських цибулин, які так і просилися до рук.

Вийшовши на Хасанову вулицю, я помітила, що сліпий татарин знову збирається розкрити свою пащеку. «Тьху», — плюнула я прямо на нього, та й потому. І не виздихують же злидарі прокляті навіть у мороз.

Я терпляче чекала, поки Хасан