Читати книгу - "Мене називають Червоний"

— Я й уявлення не маю про смерть, — промовив мій майстер.

— Всі ми її знаємо.

— Ми боїмося її, але не знаємо.

— А ти змалюй цей свій страх.

Ще трохи, й художник узявся б за пензель. Я відчувала, як по його шкірі йде мороз, як напружилися руки, як пальці шукають калям. Та він — справжній маляр і стримав себе, бо усвідомлював, що творчість вимагає ще більших переживань.

Лукавий дід усе розумів, він був уже за крок від своєї мети. Аби надихнути майстра, почав читати уривки з книг, де йшлося про смерть, з «Kitab-ur Ruh», «Kitab-ül Ahval-ül Kiyamet», з творів Газалі, Суюті.

Творячи моє зображення, на яке ви зараз дивитеся з жахом в очах, маляр слухав про те, що в янгола смерті тисячі крил, які простягаються від небес раю до землі, з крайнього сходу на крайній захід, що справді вірних ті крила беруть в обійми, а грішників і бунтарів протинають пекучим вогнем, мов цвяхи; і він малював мене протятою цвяхами, бо на більшість із вас, малярів, чекає пекло. Слухав про те, що янгол смерті, якого Аллах пошле по наші душі, триматиме в руках звичайний зошит, на чиїх сторінках чорним кільцем обведені чиїсь імена, та лише Аллах відає: коли й до кого має прийти смерть, тому в смертний час із небесного деревця заввишки з аршин на землю падає листочок. Той, хто підніме його, зможе прочитати на ньому, чия душа вирушатиме в дорогу, слухав маляр старого й зображав мене страхітливою, але розумною та заклопотаною, бо маю розбиратися в своїх списках мертвих і живих. Божевільний дід читав, що янгол смерті, який появляється у людській подобі, запускає в тіло вмирущого свою руку, а коли виймає звідти душу, то все довкола сповнюється сонячним сяйвом. Мудрий художник малював довкола мене промені світла так, аби було зрозуміло, що вони не досяжні для ока живих людей. Потім дідуган читав «Kitab-ur Ruh», де були зібрані свідчення мародерів: розкопавши могилу, вони знаходили трупи, пронизані цвяхами або замість нещодавно похованого тіла — полум'я або черепи, залиті розплавленим свинцем. Геніальний маляр слухав, не пропускаючи жодного слова, і його пензель фіксував на папері навіть найменшу дрібницю, яка надавала мені ще страхітливішого вигляду.

Та минув час, і він розкаявся, що зобразив мене. Але не тому, що боявся. Я ж відчуваю себе неначе дорослою дитиною, котра приносить батькові біль і сором. Чому ж йому нині не дають спокою докори сумління?

1. Тому що я, смерть, насправді не є майстерним зображенням. Як ви бачите, я не нагадую ані досконалі творіння венеційських художників, ані роботи древніх митців Ґерата. Мені самій за себе соромно, бо великий маляр не зміг осягнути моєї сутності, і я — жалюгідна подоба смерті.

2. Дідуган завів маляра на шайтанові манівці. Мій творець несподівано для себе збагнув, що бездумно переймає стиль і світобачення європейських живописців, проявляючи зневагу до майстрів давнини й ганьблячи себе. Це не може його не пригнічувати.

3. Наступне варто затямити тим дурням, котрі, звикши тут до мене, вже підсміюються — зі смертю краще не жартувати.

Зараз мій маляр у муках каяття несамовито несеться крізь пітьму ночі стамбульськими вулицями. Він, ніби китайський маляр, перевтіливсь у те, що сам зобразив на малюнку.

25. Моє ім'я — Естер

Жіночки з кварталу Кизилмінаре та Каракеді позамовляли мені багряної й фіолетової тканини на ковдри. Рано-вранці сувої вже лежали в моєму клункові. Я всунула туди ще китайський синій шовк, нещодавно завезений португальським кораблем, а зелений залишила. Зимі не має кінця-краю, й сніг, по-моєму, ніколи не перестане сипати, тому-то зверху, на найвиднішому місці, я поклала великі вовняні шкарпетки, товстий вовняний кушак та різнобарвні вовняні камізельки. Коли розв'яжу свій клунок, то від такого добра затьохкають серця і в найбайдужіших жінок. Потім я запхала легесенькі, але дорогі носовички, калитки для грошей і мережані торбинки, щоб ходити з ними до лазні, — але це не для продажу, а для жіночок, котрі мають до мене справи. Підняла клунок, — ох-ох, ото важкий, ще руки повідпадають. Опустила його й міркую собі: що б звідси повиймати? Як раптом хтось постукав у двері. Несім відчинив і гукнув мене.

На порозі стоїть Хайріє, вся аж позеленіла від холоду. У руках — лист. Прошепотіла:

— Шекюре-ханим посилає.

Хайріє прибігла така схвильована, що можна було подумати: це вона закохана й рветься заміж.

Я зі значущим виглядом забрала листа й наказала дурній дівці, аби поверталася додому й ніде не вешталася дорогою. Несім дивився на мене допитливим поглядом. Я взяла в руку свій громіздкий клунок, без якого не уявляю, як розносити листи, й кинула Несімові:

— Дочка Еніште-челебі Шекюре згоряє від кохання. Бідолашна геть пустилася розуму.

Голосно регочучи, я вийшла на вулицю. Але в ту ж мить присоромила сама себе. Мені радше хотілося плакати над гіркою долею Шекюре, а не глузувати з її любовних негараздів. Яка ж вона вродлива, моя кароока нещаслива донечка!

Холодного ранку я швиденько чимчикувала нашим єврейським махаллє, який здавався ще більш занедбаним і безлюдним, а його хати — суцільними руїнами. Нарешті, я була на вулиці, де мешкав Хасан.

— Перекупка Естер! — закричала я, вкотре зустрічаючи в одному й тому ж закутку сліпого злидаря, який, облаштувавшись там, хапав за руку кожного перехожого.

— Не репетуй, гладка бабо! Я твої кроки ще здалека чую.

— Жебрак паскудний! Татарин проклятий! Сліпі — то мерзотники, від яких відмовивсь Аллах. Бодай він на тебе ще якесь лихо наслав!

Раніше я не зважала на його кпини. Хасанів батько відчинив мені двері. Ввічливий абхаз із вишуканими манерами, він промовив:

— Заходьте, подивимося, що ви нам цього разу принесли.

— А твій лінюх спить?

— Спить? Тільки й виглядає тебе, жде звісток.

У їхньому будинку завжди було так темно, що, хоч би коли я прийшла, мені здавалося, ніби потрапила в могилу. Шекюре ніколи не розпитувала, як вони ся мають, але я постійно оповідаю їй усе «найкраще» про «той» дім, аби в неї й думки не виникало повертатися в їхню яму. Чарівна Шекюре колись була в них господинею, важко собі й уявити, як вона живе тут. Та ще з двома малими шибениками. В будинку панує дух смерті й дрімоти. Я пройшла до сусідньої кімнати, ще більш похмурої.

Темно, хоч в око стрель. Не встигла я вийняти листа, як невідомо звідки виросла постать Хасана, і він вирвав його в мене з рук. Я звично дала Хасанові спокій —