Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

зшита з яскравих шерстяних клаптиків; інше — велике, широкі бильця якого так і манять у свої затишні обійми, де ви зможете гарно відпочити. Ось у цьому кріслі-гойдалці, яке не поступається зручністю плюшевим і шкіряним фотелям у ваших вітальнях, — погойдується собі наша мила приятелька — Еліза. Так, це вона, хоч і важко її, худу і бліду, впізнати з першого погляду. З-під її довгих вій тече тихий смуток, стулені вуста вказують на тугу за чимось дуже дорогим її серцю. Ніжна душа молодої матері загартувалася в останніх перипетіях, подорослішала під тягарем недолі. Еліза час від часу піднімає очі на сина, який метеликом пурхає по кухні. Цей погляд насичений непохитною волею і рішучістю, такою відповідальністю і серйозністю, якої раніше у ньому ніколи не було.

Еліза з сином тут не самі. Поруч із нею сидить жіночка у консервативного фасону білосніжному чепчику, який свідчить про належність до квакерської общини. Вона вбрана у сіру сукню, плечі прикриті шаликом у тон, а на грудях зав’язано батистову хустину. Жінка перебирає сухофрукти, тримаючи на колінах миску. На вигляд їй років п’ятдесят п’ять, може навіть і шістдесят. Її обличчя належить до того типу, яке до певного часу років не боїться: кругле, рум’яне та свіже, мов стиглий персик. У її волосся, гладенько зачесане назад, вплелися кілька срібних ниток сивини. Ця зачіска відкривала високий світлий лоб, великі карі очі світилися добротою. А очі, як відомо, відображають душу, тож немає жодних сумнівів, що перед нами — добра, мудра, порядна жінка. Чому всі возвеличують тільки красу молодості? Чому ніхто не помічає, якою чарівною буває старість? Ті, кому ця тема цікава, нехай уважніше поспостерігають за Рахіллю Хеллідей (так звуть цю жінку). Зараз вона саме погойдується у маленькому своєму кріслі-гойдалці, що затишно поскрипує, бо вже стареньке. Може, коли воно було молодшим, хтось йому завдав шкоди чи батько-майстер припустився якоїсь помилки, створюючи його, — невідомо, але скрипить воно хоч і тихо, проте ритмічно і настирливо. Будь-яке інше крісло за такі звуки уже б давно викинули на звалище разом із рештою непотребу. Будь-яке інше, але не це. Воно ж бо належало пані Рахілі. До того ж старий Саймон, її чоловік, вважає, що це не скрип, а справжня музика, та й діти їхні обожнюють скрипіння материної гойдалки. Чому ця стара гойдалка так шанована у їхньому домі? Тут усе просто: до неї усі звикли. Ось уже двадцять п’ять років мати, сідаючи у неї, дарує чоловікові та дітям лагідні слова, м’які докори, мудрі поради, лікує сердечні і головні болі.

— Отже, Елізо, ти все ще думаєш про Канаду? — запитала Рахіль, повільно перебираючи сушені персики.

— Так, — відповіла гостя. — Я не можу затримуватися тут надовго.

— Гаразд. Треба ж подумати, доню, що ти робитимеш, коли таки доберешся туди.

Слово «доню», звернене до чужої молодиці, з уст Рахілі Хеллідей прозвучало надзвичайно природно, так само як те, що до цієї жінки багато хто звертається «Мамо».

У Елізи затремтіли руки, очі зронили на шиття декілька скупих сльозинок. Проте вона досить твердо відповіла:

— Я виконуватиму будь-яку роботу. Десь мої руки та згодяться.

— Пам’ятай, що ти можеш тут жити, скільки сама захочеш.

— Щиро вам дякую! Але… Зрозумійте мене, — очима Еліза вказала на Гаррі. — Я ні на хвилину не можу розслабитися, не сплю ночами, а коли засинаю, то мені ввижаються жахи. От сьогодні, наприклад, мені наснилося, що той чоловік увійшов до вашого двору.

— Бідолашечка! — поспівчувала Рахіль, змахуючи сльози з очей. — Але ти дарма хвилюєшся. У нашому селищі, дякувати Богу, нікого ще не впіймали. Не впіймають і вас.

Цієї миті двері відчинилися, і до кухні увійшла маленька, повненька й рум’яна, мов стигле яблуко, жіночка. Вона була зодягнена в таку ж, як у Рахілі, сіру сукню, поверх якої на грудях навхрест була пов’язана батистова хустина.

— Руф Стедмен! — вигукнула Рахіль, радо піднімаючись назустріч гості. — Як ся маєш? — запитала господиня, беручи Руф за обидві руки.

— Чудово, дякую, — відповіла та, знімаючи темний капор і струшуючи з нього порох носовою хустиною.

Під капором у неї був квакерський чепчик, який вона ніяк не могла примостити належним чином: декілька неслухняних пасем грайливо вибивалися з-під нього, тож довелося постаратися, аби запхати їх на місце. Впоравшись із цим нелегким завданням, гостя — жінка років двадцяти п’яти — відвернулася від дзеркала. Здавалося, вона подобається собі. Та й кому могла не подобатися весела, добродушна і загалом дуже приємна особа?

— Руфе, познайомся з Елізою Гарріс і з її синочком Гаррі, про яких я тобі розповідала.

— Рада тебе бачити, Елізо! — сказала Руф, тиснучи у привітанні руку жінці, ніби давній подрузі, з якою довго не бачилася. — То це твій хлопчик? Я принесла йому гостинчик. — І вона дала Гаррі випечений у формі серця пряник.

Хлопчик несміливо узяв гостинця, спідлоба дивлячись на Руф.

— А де твій малюк? — запитала Рахіль.

— Зараз прийде. На порозі вашого дому твоя Мері вихопила його у мене і повела до комори, де бавляться дітлахи.

Не встигла вона це договорити, як Мері, рум’янощока дівчина з великими карими очима, зовсім як у її матері, вбігла до кухні з дитиною на руках.

— А ось і він! — вигукнула Рахіль, перехоплюючи у доньки нічогенького малюка. — Який він гарненький! А як підріс!

— Не днями, а годинами! — вдоволено сказала Руф.

Вона зняла з синочка блакитний шовковий капор і купу всіляких одежин, потім поправила на ньому сорочечку, розправивши усі збрижки, цмокнула у щічку і опустила на підлогу. Малюк запхав до рота палець і замислився, що б йому утнути на свободі. Руф присіла у крісло, витягнула з кишені довгу смугасту біло-синю панчоху і заходилася працювати спицями.

— Мері, голубко, налий-но водички у чайник, — лагідно попросила Рахіль.

Дівчина швидко побігла до криниці по воду, а повернувшись, поставила чайник на плиту. Вже скоро цей символ гостинності і затишку замуркав, огорнутий парою.

Мері за вказівкою матері поставила на плиту ще й каструлю із персиками.

Сама Рахіль поклала на стіл чисту і гладеньку стільницю, одягнула фартух і спокійно, без жодної метушливості узялася за майбутнє печиво. Між іншим вона сказала Мері:

— Ти би, голубко, попросила Джона обскубати курку.

І донька миттю вибігла з кухні.

— А як поживає Абігейл Пітерс? — запитала гостю Рахіль, замішуючи тісто.

— Краще, значно краще, — відповіла Руф. — Сьогодні вранці я була у неї, прибрала у кімнаті, змінила постіль. А Лі Хілз спекла для неї пиріг і хліб — на декілька днів вистачить. Проте увечері я ще раз