Читати книгу - "Мати все"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Іветта повернула голову до настінного годинника. «Четверта», – констатувала безсторонньо. Насилу підвелася на дивані.
– Добрий день, – прошепотіла. – Справді, добрий.
Провела долонею по ще теплій шкірі дивана – здавалося, бездушна річ без залишку всмоктала її благосну радість. По венах – кров. Усього лише кров. Мізки вже перекроюють плани без роздратування від безпорадності. Ніякого роздратування. Час витрачено не дарма. Іветта Андріївна Вербицька взагалі дивилася на годинник у своєму кабінеті лише раз на день – коли покидала клініку. Ця звичка молодого хірурга Петра Вербицького свого часу полонила і підкорила її, тоді ще практикантку. Лікар Вербицький заходив до ординаторської, знімав із зап’ястка годинник і повертав його на місце лише тоді, коли вимушено повертався до буденного життя. «Якщо я вестиму лік часу, витраченому на хворих, я стану бухгалтером!» – цілком серйозно пояснював колегам. Юна практикантка з фанатичним завзяттям брала від перспективного хірурга все корисне для професії, а потім полонила і його самого.
– Чаю… Попийте хоч чаю, Іветто Андріївно, – до кабінету зазирнула Рита, побачила вже вдягнену лікарку.
Іветта погодилася непевним кивком. Узяла в одну руку чашку з чаєм, другою набрала номер мобільного.
– Ангеліна? Що там у нас?
– Усе по-вашому, – почула бурчання няньки. – Вони, мабуть, ваші думки читають. Сидять по кутках, як ті таргани перед газовою атакою.
Іветта здивовано вигнула брову.
– Що, і не їли?…
– І чи спали… – бовкнула нянька.
Ну ясна річ: Рая не заснула. Дивне нічне знайомство змінило плани, заштовхало до рожевої клітки, всадило на ліжко поряд із кумедним столиком на коліщатках. Вона так і не поїла перед раптовою втечею. Ну не напихатися ж ковбасою, коли душа ридає і рветься? Але тепер, коли та душа невідомо з якого дива сміялася і співала, дівчина сиділа біля бутербродів і булок із холодним чаєм і геть не чула смачного запаху їжі. Дивилася в одну точку – нічого не бачила. Стіни розступилися. Темна вітальня. Вона простягає руку і…
Рая поклала на коліна розгорнуту долоню. Опустила очі. Ось. Цю руку вона простягнула й відчула його тепло.
Здригнулася. Приклала долоню до грудей, ніби намагалася зрозуміти, що відчув хлопець. Задихнулася. Який же гарний… Підскочила так рвучко – столик ледь встояв. Полізла під простирадло. Ось! Тут фотографія Платона. Глянула тільки – очі в сльози. У цій кімнаті нестрашно. Нестрашно! Тут можна просидіти ціле життя, бо він… Він поряд, за стіною! Він так близько, що можна полоскотати його своєю думкою, а якщо дуже захотіти, то посеред ночі пробратися до його кімнати, щоб подивитися, як спить чи… поцілувати його руку.
До самого ранку знову і знову перебирала нічні події. «Що ж тепер буде? – тривожилася. – Хоч би пані не розсердилася та не передумала. Ще зашле мене назад до мамки… Хоч би не розсердилася! Усе робитиму! Усе! Тільки би не розсердилася!»
О сьомій ранку, коли Іветта ще тільки віддавала няньці накази, Рая сховала Платонове фото, пішла до ванної кімнати. Пізніше ніколи не вставала, а ночі без сну при п’яній мамці – ще та новина.
– Десь тут є якесь біде… – бровки серйозно насупила.
Унітаз упізнала. Душова кабінка на їхній літній душ за хатою схожа. Те саме: місця сісти нема, вода зі шланга. Ванна така смішна, із підлокітниками, як у крісла. І ще унітаз із фонтанчиком. Хіба тут до туалету по двоє ходять? А де біде?
Та Бог із ним. До дзеркала перед умивальником стала. Ох, яка ж пані добра! Дозволила косу не різати. От і Платон уночі сказав, що коса…
І нікуди від того Платона. Светрики в шафі перебрала, згадала, що хотіла Платонові в зеленому показатися. Рожеві портьєри відсунула, ранок запустила… А він стояв перед очима – уночі при місячному сяйві й шкіра його здавалася такою теплою, що хотілося торкнутися, щоб зігрітися. Поїсти наважилася, бо скрутило всередині – знову Платон. А що, як із рота тхнутиме – як тоді до Платона заговорити?
Зовсім заплуталася. Холодного чаю напилася, сіла перед столиком на ліжку й застигла. Такою її й застала Ангеліна, коли о десятій обережно зазирнула до кімнати, щоб перевірити Платонову ляльку. Після нічної пригоди милосердя до малої в няньчиному серці не залишилося. «Ох, ще ту болячку хазяйка привезла! – думала. – Якесь воно непевне…»
– Отакої! Та ти й не лягала? – здивувалася.
– Лягала, – прошепотіло дівча.
– Ой, дівко, не бреши, – роздратувалася нянька. – І ліжко не розібране, і сама онде не роздягалася. Як приїхала в цих джинсах і кофтині, так і досі в них.
– Лягала…
– Лягала вона… А чого тоді підхопилася?
– Звикла…
– Он воно як. А Іветта Андріївна наказала, щоби відпочила гарно, виспалася, бо ж сьогодні Новий рік, до ранку за вікнами феєрверки. Як на війні.
– Добре… – покірно.
Нянька до столика.
– І не їла?
Рая голову опустила: геть вона цій няньці не подобається. Ангеліна тарілками дзенькнула, на дівча зиркнула прискіпливо. Чого це мала надулася? Не до смаку чи просто соромиться? «Та що це я, їй-богу! – отямилася. – Чого ніс не у свої справи пхаю? Суд вершу, ніби я і є Господь. Не моє це діло – дівці докоряти! Мені – аби наїлася, напилася й у кімнаті сиділа, як та колода, поки Іветта не повернеться».
– Зараз сніданок принесу, – якомога спокійніше.
– Можна, допоможу? – тихо спитала Рая. – Я вмію вареники ліпити. І борщ без м’яса варити, щоби був, як із м’ясом.
І на сповідь не ходи – одним словом з Ангеліни злобу вигнала. Борщ? Нянька затримала подих, щоб не розридатися перед дівчиною, брови звела – ох, мабуть, наїлося мале горя, аж поперек горлянки стоїть. Усміхнулася щиро. До Раї підсіла, обійняла.
– Бути того не може. Ану відкрий секрет, Раюшко. Це ж як такий борщ варити?
– Та просто. Треба буряк на олії підсмажити, потім цибульку і моркву. І один кубик курячого бульйону вкинути. А вже томат і капусту пізніше, коли картопля звариться, бо, коли вкинути томат разом із картоплею, вона твердою буде.
– І це хто ж тебе навчив такі борщі гарні варити?
– Бабця…
– Так у тебе бабця є? – цікавість під’юджувала Ангеліну, хоч Іветта категорично заборонила розпитувати дівчину про минуле.
– Померла…
– А мама?
– Мама є…
– Добра?
– Так… – губку закусила.
Ангеліна відчувала – досить. Та не утрималася:
– І скільки ж рочків маєш?
– Шістнадцять…
– Шістнадцять? – не повірила. – Ох, Раюшко, дивись мені. Годуватиму – і не відмовляйся. Зараз сніданок принесу і не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мати все», після закриття браузера.