Читати книгу - "Мати все"

Хлопець раптом звів брови, уважно глянув на дівчину. Простягнув руку, торкнувся її коси. Подався до неї, нахилився до коси, вдихнув запах волосся… Вона перелякалася, відсахнулася.

– Може, я це… Вибачайте…

Він підняв на неї очі:

– То був запах твого волосся. Я відчув запах твого волосся. Ти будеш зі мною завжди?

Вона перелякалася ще більше, ще на крок відступила назад, до стіни, притислася спиною, знизала плечима: не знаю, я тепер геть нічого не знаю…

Хлопець замислився.

– Де ти живеш, Раю?

А вона і того не знала. Ще десять хвилин тому крадькома пробиралася коридором, мріяла тільки про те, щоби її ніхто не почув, але тепер шкребла лопатками стіну, дивилася на неймовірного, наче з чужої планети, хлопця і так жаліла, що не надягла зеленого светрика з Міккі Маусом.

– Кімната там… по коридору, – видушила врешті.

– Добре, – він спокійно кивнув, узяв із Раїних рук курточку, повісив на вішак.

Клац! У передпокої стало темно. Рая відчула, як його рука торкнулася її руки і раптом спіймала себе на думці, що хоче припасти вустами до його руки, цілувати її, притискатися до неї щокою і не відпускати, не відпускати.

– Ходімо, Раю. Я проведу тебе, – сказав Платон і повів дівчину назад.

Вона тремтіла від несподіваної радості триматися за його руку, а другою рукою щосили пхала в джинси, під светр, шкіряний футляр із золотою любов’ю.

Темряви – наче й не було. У високі вікна вітальні світив місяць, прокладав блакитні шляхи по столу, розкішному кріслу, яке так боялася зачепити Рая, до картин і портрета академіка на стіні.

Платон зупинився навпроти вікна, на місячній доріжці. Бліда шкіра під місячним світлом набралася теплоти, очі дивилися крізь дівчину, за вікно… Він дивно всміхнувся, приклав до грудей біля серця Раїну руку.

– Сюди… На цьому місці ти торкнулася мене сюди. Тут – серце. Серце складається з чотирьох камер: правого й лівого передсердь та правого й лівого шлуночків. Між ними – перегородки. Ти розумієш?

– Так… – почервоніла до скронь.

– Добре, – сказав спокійно. Глянув на дівчину. – Добраніч, Раю. Бажаю тобі доброї ночі цієї. І завтрашнього дня доброго. І наступної ночі…

– Добраніч, – прошепотіла.

Обережно вивільнила долоню з Платонових рук, зіщулилася, тихо пішла до кімнати з рожевими портьєрами. Платон підійшов до вікна, очі в небо й застиг…

Біля кухонних дверей хрестилася збентежена нянька.

– Блаженні… – шепотіла. – Ой блаженні…

План був такий. Тридцять першого вранці Іветта мчить до клініки, перевіряє стан двох прооперованих хворих, потім у торговельний рай «Глобус». За все сплачено! Треба тільки забрати подарунки, хоч адміністратор і пропонував доставити покупки Вербицьким додому. Ні, молодий чоловіче, то зайве! Вона повернеться додому, як казкова фея, у гарному настрої, з оберемком свята. На той час працівники фірми «Розваги» вже встановлять і прикрасять ялинку у вітальні Вербицьких. Близько одинадцятої має прокинутися Платон. Вона влаштує передсвятковий сніданок для всієї сім’ї, враховуючи юну леді з хутірця. Знайомство має відбутися під її пильним оком. І щоби нічого не зірвалося, о сьомій ранку Іветта Андріївна Вербицька розштовхала няньку й звеліла бути на кухні за п’ять хвилин. Коротко обмалювала перспективи дня.

– Поки я не повернуся, дівчина має бути у своїй кімнаті, – наказала.

– А якщо Платосик раніше прокинеться? – нянька дивно супилася, відводила очі.

– Даси цю рожеву пігулку, – Іветта по-своєму розцінила дивну поведінку Ангеліни. «Бачу, не подобається тобі, нянько, поповнення в нашій сім’ї», – подумала роздратовано. Поклала на тарілочку пігулку. Подумала. Заховала.

– Ні! Не треба Платону пігулки. Для Платона – все як завжди. Ти, Ангеліночко, потурбуйся про дівчину.

– А як він сам до її кімнати піде?

Іветта завмерла, примружилася.

«Говори!» – прочитала у її очах нянька.

А що казати? Що півночі в кухні протовклася, поки Платосик, як той вовкулака, на місяць витріщався. Усе чекала, поки він уже вспокоїться і засне, а він, певно, після знайомства з лялькою своєю перезбудився, розхвилювався, бо в Ангеліни й ноги потерпли, а воно все стояло собі. О-ой! Та якби хазяйка знала, що Платосик із Райкою уже й перетнулися, вона б… І малá та з довгою косою… Чого хатою тинялася? Куди намилилася? Курточку повісити? Ох, видно, дівка брехлива вкрай. Може, хтіла понишпорити по шухлядках? Треба обережніше з нею, бо на вигляд – дитина наївна, а душа, мабуть, підточена. Чи дурна геть. Розумна ж хіба погодилася б?

– А що казати? – пробурмотіла. – Нема чого казати! Та Платосик, мабуть, дочекатися своєї ляльки не може. Кожен день до Лідусиної кімнати заглядає – чи не з’явився там хто. А що, як і сьогодні… Що мені – під ноги йому кидатися чи брехати?

Іветта задумалася, повернула пігулку на тарілочку.

– Буду вдома на одинадцяту ранку… – запевнила.

А Бог не чув! Тільки з’явилася в клініці, посипалося: хворого з четвертої лихоманить, прооперованому з третьої кров для переливання не підходить, фізрозчин скінчився, чергова медсестра захворіла, аптека не поповнена…

– А де лікарі? Хто чергує? – Іветта швидко йшла коридором, на ходу знімала шубку.

Лікарі? Але ж Новий рік! Сьогодні й першого – тільки молодий Сашко Андрухів чергує. Зрозуміло! Зникла в кабінеті. На «раз-два-три» – знову в коридорі: руки вимиті, білий халат, білі туфлі на гумовій підошві, стетофонендоскоп, історії хвороб, картки призначень. Спочатку в четверту. Яка температура? Що робили і де, врешті, черговий лікар?!

На другу дня в клініці вже метушилися і черговий лікар, і медсестра, що її викликала Іветта замість хворої колеги, і фізрозчин привезли, і аптеку поповнили, і з лихоманкою хворого з четвертої впоралися, і кров знайшлася… Шкода, що замало. Іветта глянула на пластикові контейнери.

– Четверта негативна? Збережіть. Зробимо пряме переливання…

За двадцять хвилин Іветта Андріївна Вербицька лежала на кушетці поруч із блідим небритим чоловіком.

– Тепер ви мені сестра… за кров’ю… – прошепотів хворий.

– А ви мій далеко не перший брат, – спокійно відказала Іветта.

О пів на четверту дня скінчилися проблеми клініки й сили Іветти Андріївни Вербицької. Замість крові у венах лилася Божа благодать до памороків, змушувала всміхатися, тому Іветта подумала, що варто віддати трохи власної крові для того, щоб відчути щось більше, ніж професійна гордість за ще одне врятоване життя. Вона напівлежала на дивані у власному кабінеті, медсестра Рита дбайливо вкрила її справжнім гуцульським ліжником, – хтось із хворих привіз його з собою, а коли виписали, то забув, і ліжник перекочував до ординаторської. На столику парував міцний чай, у склянці чорнів «кагор». Шоколад, апельсини, червона ікра… Іветта знала: треба поїсти, та