Читати книгу - "Будинок з привидами"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ховався я в одного дядька, поки нога не загоїлась, а потім дізнався, що не можна мені повертатися в рідне село. Знав, що уб'ють. Всіх, хто повставав проти бояр, румунські жандарми вбивали. І ще мені переказали, що хату мою жандарми дощенту спалили, землю, виноградник — геть усе в жінки відняли і віддали поміщикові новому, Григоренку. Отак я й залишився тут, долю свою біля Дністра вартувати. І все ніяк не можу з цього села виїхати. Хлопці знайомі в Баку нафту добувають, заробітки, пишуть, там багаті, кличуть: приїжджай, Шершню, — а я не можу. Все дожидаю тієї години, коли Бессарабію визволяти будемо. У мене в Жванці начальник прикордонний є. Знайомий. Так я щоразу, як по пошту для радгоспу їду, все йому набридаю. «Ну, коли ж, — кажу, — на той бік? Дивіться, — кажу, — якщо рушите, обов'язково мене беріть. Провідником. Я ті місця добре знаю. Кожну стежку, кожну канаву. Все сходив. Та й розмова де з ким буде гостра. Глядіть, — кажу, — якщо перейдете кордон без мене, посваримося навіки!»
Начальник той, хороший такий хлопець, Гусєв його прізвище, з самої Москви приїхав, сміється й каже: «По-перше, — каже, — кордону тут ніякого нема, так що обов'язково на тому боці рано чи пізно доведеться побувати, це ми тут тимчасово затрималися. А тільки одержимо наказ, не забудемо й тебе, Шершню».
— А про жінку що-небудь відомо? — спитав я, почекавши трохи.
— В двадцять третьому році був у нас перебіжчик з того боку. Спалив пана і до нас прибіг. Ми тут, поки прикордонники по нього прийшли, поговорили. Каже — бачив мою жінку. Вона після повстання в одного куркуля батрачкою служила, а потім жандарми вигнали її з села туди, в глибину: видно, пронюхали, що я живий і в радгоспі працюю…
І ось уже скільки часу ані вісточки. А до двадцять другого року ми з нею перегукувалися навіть. Я на горбі стану біля води, — знаєш, до коней радгоспних купають? — а вона до млина спуститься і нібито на містках білизну пере, а сама слухає, що я кричу, і обзивається інколи. Одного разу ми так перегукувалися і не помітили, що в кукурудзі жандарм сидить. Він послухав, послухав, та як кинеться до жінки моєї, та нагаєм її, нагаєм. Вона білизну кинула — попливло все — і кричить від болю. А я бігаю по березі, бачу, як цей гад жінку мою мучить, і прямо зубами скрегочу від злості. І саме прикордонник наш проходив. Я й став, пам'ятаю, просити: «Позич, друже, карабіна, я цього гада враз зніму». А прикордонник мені й каже: «Нічого, — каже, — потерпи. Прийде час — і знову буде твоя рідна Бессарабія вільною».
Зовсім близько, за смужкою річкового туману, видно було освітлений місяцем бессарабський берег. Шершень зупинив Сірого і дивився тепер туди жадібними, повними туги і гніву очима.
Я зрозумів, що все своє життя він буде чекати тієї хвилини, коли зможе перейти Дністер і ступити ногою на цю близьку і таку рідну йому землю.
Страшна ніч
На балконі, де ми ночували, завелись оси. Кожного ранку, перш ніж залетіти в щілину під дахом, де було їхнє гніздо, вони довго кружляли над матрацами, і всякий сон пропадав.
— Ну його к чорту! — сказав якось вранці Коломієць. — Треба перебиратися звідси.
— Давай викуримо їх, — запропонував я.
— Поки ти їх викуриш, вони тебе швидше викурять. У мене немає ніякого бажання ходити з розпухлим обличчям, — сказав Коломієць, відганяючи жовту настирливу осу.
Але оса не відставала. Тоді Коломієць в одній білизні схопився і побіг у кімнату, де ще досипали курсанти.
Ми стали ночувати під ожередом соломи, біля молотарки. Там було ще краще, ніж на балконі. Ми підстеляли скільки завгодно соломи, зверху звисала теж солома; крім того, ночувати тут, під ожередом, було зручно ще й тому, що поряд містився радгоспний баштан. Можна було вночі, коли схочеться, вибрати навпомацки кавунчик або спілу диню і покінчити з нею тут-таки, в полі, під зоряним небом. Одне було погано: доводилося здалека носити з собою ковдру й простині. Мабуть, через це Коломієць згодом, через два дні, коли я покликав його ночувати, став крутити носом.
— Бач, Василю, одверто тобі сказати, мені чогось не хочеться ходити туди на ночівлю. Дуже далеко. Давай краще з хлопцями влаштуємося в кімнаті.
— Де ж ти влаштуєшся, коли там і так тісно. І так багато хто ходить ночувати до комор.
— Як-небудь примостимося.
— Ну яка рація, подумай, Микито. В кімнаті ми встигнемо ночувати, коли приїдемо в місто. А тут біля ожереду свіже повітря, пахне гарно, баштан поруч — усі втіхи. Та ти ж сам казав, що тобі дуже подобається ночувати там, на соломі.
— Казати-то я казав, — запнувся Коломієць, — а зараз щось розхотілося. Знаєш, тягти ці манатки в таку далину — ну його…
— Ну, хочеш, я сам понесу твою постіль? А ти порожняком підеш.
— Та ні, Василю. Не хочеться чогось. Та й дощ, може, буде. Бачиш?
За Дністром спалахнула блискавка, осяявши на секунду край темного похмурого неба. Сьогодні надвечір справді на небі було багато хмар, тільки де-не-де в просвітах між ними іскрилися зірки.
— А при чому тут дощ, Микито? Під ожеред вода не затікає. Ти ж пам'ятаєш, позавчора…
— Позавчора не затекла, а сьогодні може затекти…
— То не підеш до ожереду?
— Не піду.
— Ну, тоді я сам піду.
— Сам? — Коломієць протяжно свиснув. — Ох, який ти хоробрий.
— А думаєш, не піду?
— Думаю, страшненько буде, і вночі прибіжиш назад.
— Побачимо! — сказав я уперто.
Коли, затиснувши під рукою тюк з ковдрою і простинями, я йшов до ожереду, мені дуже хотілося залишитися ночувати на радгоспному дворі, поблизу від курсантів. Можна було знайти зручне місце десь у коморі або влаштуватися на підводі із свіжим сіном, але впертість не дозволяла робити так. Дізнається про це Коломієць, життя мені не буде, буде знову «проробляти» мене, стане розповідати, що я побоявся ночувати сам. «А, дурниці, — сказав я собі. — Що ж такого? Переночую сам, і нічого мені не буде. Чого боятися? Подумаєш! А зате вранці я подивлюся на Коломійця і скажу йому: «Цікаво, кому було страшно?»
Як тільки я, підбивши солому, ліг під ожередом, до мене приплентався Г'ябко. Зараз я вже не думав його відганяти. Хоч одна жива душа буде поруч.
— Іди сюди, Рябко! — покликав я собаку.
Пес підійшов зовсім близько і обережно лизнув мені руку.
— Лягай, Рябко! — наказав я. — Отут, на ковдру.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Будинок з привидами», після закриття браузера.