Читати книгу - "Кортик"

— Рєпін, — тихенько прошепотів Генка позаду Китова.

— Рєпін, — голосно повторив Кит.

— Правильно, — сказав Борис Федорович, заштриховуючи гриву коня на своєму малюнку. — Які картини Рєпіна ви пам'ятаєте?

— «Іван Грозний вбиває свого сина», — підказав Генка.

— «Іван Грозний вбиває свого сина», — сумно повторив Кит.

— Добре, — сказав Борис Федорович, ділячи коня на квадрати. — Пригадуйте, пригадуйте.

— Романенко намалював коня, — давлячись від сміху, прошепотів Генка.

— Романенко намалював коня, — проголосив Кит, і весь клас вибухнув реготом.

— Що? Що ви сказали? — рука Бориса Федоровича повисла в повітрі.

— Він намалював коня, — повторив нещасний Кит.

— Хто він?

І всі знову зареготали.

— Ну… цей… як його… Романенко, — сказав Кит.

Цього разу ніхто не розсміявся. Обличчя Бориса Федоровича почервоніло, вуса якось дивно відстовбурчилися. Потім він кинув крейду на стіл і вийшов з класу…

Розділ 61

БОРИС ФЕДОРОВИЧ

— Я не знав, що він Романенко, — пробурмотів Кит, — я думав Барфед, ну і Барфед.

— Ти думав! — перекривив його Генка. — Я про себе сказав, а ти повторюєш, як папуга! Звик на підказках виїжджати. Тепер не видавай. Попався, то і викручуйся.

— Знаєш, Генко, — голосно, на весь клас сказав Мишко, — це просто підлість.

— Що ти, Мишко? — Генка почервонів. — При чому тут я?

Мишко не встиг йому відповісти. Двері відчинилися, всі кинулися на свої місця. В клас увійшов Олексій Іванович.

Високий, худий, гладко вибритий, він став біля. учительського столика і окинув принишклий клас відчуженим, неприязним поглядом.

— Я не маю наміру обговорювати тут ваш обурливий вчинок, — повільно, карбуючи кожне слово, почав Олексій Іванович. — Не маю наміру. Як і не збираюся говорити про ваше ставлення до Бориса Федоровича, який віддав стільки років свого життя вам, дітям.

Олексій Іванович зробив паузу. Всі сиділи, затамувавши подих.

— Я хочу поговорити з вами про інше, — значуще про мовив Олексій Іванович. — Зовсім про інше, — повторив він і оглянув клас. — Повинен признатися, — він звів брови, — я не помічав у Китова нахилу до жартів. Мені здавалося, що його інтереси і здібності спрямовані дещо в інший бік…

В класі відчувся легкий рух. Всі добре зрозуміли, про які здібності говорить Олексій Іванович, і насмішкувато подивилися на Кита.

— Очевидно, — продовжував Олексій Іванович, — сидіння по два роки в кожному класі розвиває в Китова дотепність, але повинен сказати, що ця дотепність дуже низької якості. Китову, бачите, здається дуже смішним порівняння великого художника з скромним учителем малювання, а от я нічого смішного в цьому не бачу. І ось чому не бачу.

Олексій Іванович помовчав, подивився у вікно і продовжував:

— Очевидно, Китов вважає, що Борис Федорович. не став великим художником через своє безталання. Можу запевнити його, що це не так. Борис Федорович — людина дуже талановита; закінчив у свій час художню Академію, і перед ним була відкрита широка дорога до слави, до популярності, до того, що, на думку Китова, тільки й заслуговує на повагу. А Борис Федорович пішов іншим шляхом. Він став скромним учителем малювання, тобто тим, що, на думку Китова, неварте поваги і може бути тільки об'єктом його нерозумних жартів.

Китов сидів, не відриваючи очей від парти.

— Після закінчення академії, — продовжував Олексій Іванович, — Борис Федорович разом з деякими іншими товаришами, такими ж вихідцями з народу, як і він сам, створив безплатну художню школу для дітей робітників. Навіть не одну, а кілька таких шкіл. Вони шукали здібних дітей, брали їх до школи, прилучали до великого мистецтва. Що примусило його піти по цьому шляху? Його примусив це зробити приклад власного життя, життя людини з народу, яка зазнала багато страждань, щоб добитися права займатися мистецтвом. Тому що мистецтво тоді належало тільки багатим і забезпеченим людям. Це було благородне рішення. Все життя домагатися однієї мети, подолати тисячі перешкод, голодувати, терпіти від холоду, відмовляти собі у всьому і, коли мета досягнута, відмовитися від усіх благ, які могло принести досягнення цієї мети, в ім'я іншого, важкого, але благородного завдання!.. Борис Федорович вирішив стати учителем. Він вирішив присвятити своє життя тим маленьким народним талантам, багато тисяч яких гинуть, задавлені всією мерзенною системою капіталістичного суспільства. Ось на що пішло життя Бориса Федоровича! Ми з вами, звичайно, розуміємо, що він багато в чому помилявся. Потрібно було змінити весь лад, створити суспільство, яке б забезпечувало кожній людині розвиток її здібностей. Це й зробила Жовтнева революція. Все ж, оцінюючи його життя, ми кажемо, що таким життям можна пишатися. Ним можна пишатися тому, що цим життям керувала чиста і благородна мета…

В коридорі почулися кроки. Відчинилися двері, і в клас увійшов Борис Федорович.

Після паузи, викликаної приходом Бориса Федоровича, Олексій Іванович продовжував:

— Розповідаю я вам про це ось для чого. Великий художник, великий вчений, великий письменник — це звучить дуже гордо. Але є в культурі і непомітна, буденна, але головна робота, і багато в чому її виконує вчитель. Він несе культуру в саму гущу народу. Він сіє перше зерно на ниву таланту, щоб потім на ній зросли чудові, прекрасні квіти. І якщо хто-небудь з вас стане великою і знаменитою людиною, нехай він, побачивши скромного сільського вчителя, з пошаною зніме перед ним шапку, пам'ятаючи, що цей маленький і непомітний трудівник виховує й формує найкращий, найпрекрасніший витвір природи — людину.

Олексій Іванович замовк. У класі панувала все та сама напружена тиша.

— Ось про що я хотів з вами поговорити… — сказав Олексій Іванович. — А тепер, — він повернувся до Бориса Федоровича, — прошу продовжувати урок.

Він вийшов з класу.

Генка стояв біля свого мольберта і дивився на Бориса Федоровича.

— Ти чого встав? — спитав його Борис Федорович, підвівши голову.

— Борисе Федоровичу, — сказав Генка, — вибачте мені, я вас дуже прошу.

— За що?

— Це я підказав Китові, вибачте мені.

Борис Федорович підійшов до Генки, поклав руку на його плече і пильно подивився в очі.

— Добре, — просто сказав Борис Федорович, — малюй. — Потім він лукаво подивився на Китова і сказав: — Виходить, і кити на гачок потрапляють.

І, посміхаючись у вуса, Борис Федорович пішов по класу, розглядаючи приколені до мольбертів малюнки «класичного коня».

Розділ 62

БАБУСЯ І ТЬОТЯ СОНЯ

Льоля все ж таки дала Мишкові бабусину адресу, і на другий день увечері Мишко, Генка і Славик, ідучи до Льолиної бабусі, сковзалися по льодяних доріжках, що простягалися вздовж тротуарів Борисоглібського провулка.

Тиха пелена сніжинок леліла в мутному світлі поодиноких ліхтарів.