Читати книгу - "Насолода"

Йому не вдалося змінити жоден. Усі вони, здавалося, сміялися ворожим сміхом, коли розвіювалися. І розвіюючись, усі, здавалося, забирали щось від нього. Що саме? Він не знав. Нечуване приниження гнітило його. Майже відчуття старості заморозило йому душу; його очі наповнилися слізьми. Трагічне застереження лунало в його серці: «Надто пізно!»

Недавні радощі миру та меланхолії здавалися йому вже далекими, здавалися ілюзією, що уже щезла; вони ніби були привнесені в нього іншою душею – новою, чужою, яка увійшла в нього й раптом зникла. Йому здавалося, що його колишня душа більше ніколи не зможе ані оновитися, ані збадьоритися. Усі рани, які він, не криючись, відкрив у гідності свого внутрішнього єства, почали стікати кров’ю. Усі приниження, яким він без огиди піддавав свою совість, вийшли назовні, наче плями, й розширилися, наче проказа. Уся зневага, яку він безсоромно накликав на свої ідеали, спричинила в ньому гострі, розпачливі, жахливі докори сумління, так ніби в ньому плакали душі всіх його дочок, у яких він, батько, забрав цноту, поки вони спали й бачили сни.

І він плакав разом із ними; і йому здавалося, що сльози не капають йому на серце, як бальзам, а стікають із нього, ніби падають на слизьку й холодну матерію, в яку загорнуте його серце. Неоднозначність, симуляція, фальш, лицемірство, усі форми брехні та обману в житті почуттів – усе це поприлипало до його серця, як липкий клей.

Він забагато брехав, забагато обманював, надто часто принижував себе. Огида до себе і до своїх вад переповнювала його: «Ганьба! Ганьба!» Нечестива брутальність здавалася йому нестерпною; його рани – невиліковними; він мав таке відчуття, ніби йому доведеться носити огиду до себе завжди, наче тортури, яким не буде кінця. Ганьба! Він плакав, схилившись на підвіконня, пригнічений тягарем своєї нікчемності, знесилений, як чоловік, що не бачить для себе спасіння. І не бачив зірок, які одна за одною посилали свої промені на його нещасну голову крізь сутінки глибокого вечора.

Наступного дня він прокинувся з почуттям радості, одним із тих свіжих і ясних пробуджень, які знає лише підлітковий вік у свої щасливі весни. Ранок був справжнім чудом; дихати повітрям такого ранку було величезним блаженством. Усі речі перебували в щасті світла; пагорби, здавалося, загорнуті в прозорий сріблястий серпанок, тремтіли легким тремтінням; море здавалося помережаним річками з молока, струмками з кришталю й смарагдів, тисячами вен, які утворювали ніби рухливу тканину рідкого лабіринту. Почуття вінчальної радості й релігійного екстазу струменіло від узгодженості моря, неба й землі.

Він дихав, дивився, слухав якийсь приголомшений. Уві сні його гарячка минула. Він заплющив очі в нічній темряві, заколисаний співом води, наче дружнім і відданим голосом. Хто засинав під звуки цього голосу, той мав відпочинок, наповнений втішним спокоєм. Навіть слова матері не приносили такого чистого й благодійного сну дитині, яка страждала.

Він дивився, слухав, зосереджений, розніжений, дозволяючи, щоб у нього входила ця хвиля безсмертного життя. Ніколи священна музика якогось композитора, як-от ораторія Гайдна або Te Deum Вольфґанґа Моцарта, так не хвилювали його, як тепер хвилювали прості дзвони далеких церков, що вітали прихід дня в небесах Триєдиного Бога. Він відчував, як його серце по вінця наповнюється хвилюванням. Щось подібне до туманного, але тривалого сну, щось подібне до розмаяного вітром покривала, крізь яке просвічував таємничий скарб щастя, опанувало його душу. Досі він завжди знав, чого хоче, і майже ніколи не знаходив задоволення в тому, щоб хотіти даремно. Тепер він не міг висловити своє бажання; він його не знав. Але, безперечно, те, чого він бажав, мало бути нескінченно приємним, бо він відчував глибоку втіху, лише бажаючи його.

Вірші Химери в «Королі Кіпра», стародавні, майже забуті, навернулися йому на пам’ять, звучали, як надія.

Ти хочеш битися?

Убивати? Побачити річки крові?

Великі купи золота? Табуни полонених жінок?

Рабів? Інші жертви?

Ти хочеш оживити мармур? Збудувати храм?

Скласти безсмертний гімн? Ти хочеш (слухай мене,

хлопче, слухай), ти хочеш

любити, як тільки люблять боги?

І Химера повторювала йому, у глибині серця, неголосно, з темним острахом:

Слухай мене,

хлопче, слухай: ти хочеш любити,

як тільки люблять боги?

Він усміхнувся. І подумав: «Любити – кого? Мистецтво? Жінку? Яку жінку?» Елена здалася йому далекою, втраченою, мертвою, вона більше йому не належала. Інші здалися йому ще більш далекими, мертвими назавжди. Отже, він вільний. Навіщо йому знову вирушати в марний і небезпечний пошук? У глибині його серця було бажання вільно і вдячно віддатися створінню вищому й чистішому. Але де воно, те створіння? Ідеал отруює кожне недосконале володіння; а в коханні кожне володіння є недосконалим та оманливим, кожна насолода змішана зі смутком, кожна втіха є половинчастою, кожна радість має в собі зародок страждання, кожен занепад духу носить у собі зародок сумніву; а сумніви розбещують, заражають, спотворюють усі насолоди, як гарпії робили неїстівними всі наїдки Фінея.

Тоді чому ж він знову простягає руку до дерева пізнання?

«The tree of knoledge has been plucked – all’s known».

«Плоди з дерева пізнання всі обірвані – нам тепер усе відомо», – як одказує Джордж Байрон у «Дон Жуані». І справді, в майбутньому його здоров’я залежатиме від «eylabeіa», тобто від обачливості, від витонченості, від обережності, від проникливості. Таке розуміння, на його погляд, було дуже добре виражено в сонеті одного сучасного поета, якому він віддавав перевагу завдяки близькості їхніх літературних смаків і спільності естетичного виховання.

Гадаю, що мені приємно бути з тим,

Хто більш не хоче брати участь у війні

І ліг під деревом, в його густій тіні

І дивиться на яблуко над ним.

Та він не простягає руку вгору,

Зірвати плід бажання він не має,

Лежить і обережно підіймає

Лиш ті, які попадали додолу.

Вкусити плід не зважується він,

Боїться, сік у нього несмачний,

Та як огляне він його уважно,

То випити його йому не страшно,

І п’є спокійно, ні веселий, ні сумний,

Бо закінчився сон його земний.

Але «ейлабея» якщо й спроможна почасти усунути з життя біль, то вона усуває з нього будь-який інший високий ідеал. Отже, здоров’я перебуває в чомусь подібному до ґетевської рівноваги між обережним і витонченим практичним епікурейством та глибоким і палким культом Мистецтва.

Мистецтво! Мистецтво! Ось де вірна коханка, завжди юна й безсмертна; ось джерело чистої радості, забороненої для мас, дозволеної обраним. Ось той дорогоцінний харч, який робить людину подібною до бога. Як міг він пити з інших