Читати книгу - "Колекція гадів"

— Жодних таємниць, старий! — так тепер звертався до Максима Денис замість остогидлого «малий», хоча хлопці мали різницю у віці лише п'ять місяців. — Просто вирішили тобі не казати.

— Ми ж не думали, що ти так образишся! — додала Оксана, і Максима різонуло по вухах оте «ми», чому він теж неабияк здивувався, — дотепер особовими займенниками він взагалі-то не переймався.

— Я не образився, звідки ви це взяли! — спробував заперечити Білан, відчувши, що виправдовується і бреше самому собі. — Просто мені чомусь здалося, що ми стали маленькою командою.

— Це добре! — охоче погодилася Тіна. — Ось тільки чому це тобі здалося аж сьогодні?

— Тепер будемо знати, — підхопив Денис. — Ось скоро вийде якийсь бойовичок, містичний, з чудовиськами, я рекламу бачив. Сходимо командою. Нормально, старий?

— Нічого ви не зрозуміли! — безнадійно відмахнувся Максим.

— Та ясно все! — сказав Денис. — Тебе просто жабуня задавила. Просидів у своєму інтернеті два останніх тижні. Ось що ти там забув?

Заперечити Максим хотів, та не міг. Справді, всю середину серпня, якраз майже два тижні, він сидів у Бабусиній Хаті — окремій квартирі, яку йому заповіла покійна бабуся і де він навіть обладнав невеличку резиденцію, поки після закінчення школи не переїде туди остаточно. Чудово знаючи англійську, Білан завів листування в мережі відразу з кількома англійськими шахістами, домовився з ними про сеанси одночасної гри й виборов четверте місце із шести можливих.

Вже потім хлопець дізнався: наймолодшому супротивнику, адресу якого він знайшов на спеціальному шаховому сайті, виповнилося вісімнадцять. А найстаршим був сімдесятитрьохрічний лорд із графства Ессекс. Він, до речі, виграв усі партії і став чемпіоном їхнього маленького турніру.

Дійсно, загравшись, Максим забув про все. Тепер збирає плоди: Денис як справжній спортсмен-стратег і чемпіон-тактик повною мірою скористався своєю несподіваною перевагою. Зате зараз Максим Білан зрозумів остаточно: Оксана Дорошенко йому подобається.

З погляду останніх подій треба уточнити: шкільна музикантша йому теж подобається.

Зробивши це останнє на сьогоднішній ранок відкриття, Білан закусив губу і вирішив не звертати уваги на щебетання парочки, що рухалася тепер уже на крок попереду. Ті двоє в свою чергу якось перестали говорити також для вух Максима. Так, не до кінця зрозумівши свої почуття, трійця ступила на територію школи, змішавшись із натовпом святково вдягнених учнів.

Оксана, побачивши своїх дівчат, махнула їм рукою і, кивнувши обом хлопцям, гайнула до подружок. Її відразу ж обступили учасники «Гурту Тіни», з якими Оксана теж давненько не бачилася. Денис не зміг приховати свого роздратування, розчарування і навіть образи. Це не обминуло уваги Максима, і він мимоволі розтягнув губи у посмішці тріумфатора.

Ані Денис, ані Максим, ані Оксана, ані будь-хто інший з учнів їхньої школи навіть не підозрював, що дуже скоро, буквально за годину, особисті стосунки, як ділові, так і сердечні, відсунуться на другий план.

4. Плазун обіцяє нове життя

Нового директора на шкільному ґанку не було.

З початком нового навчального року за традицією урочисто вітали лише першокласників. Учні дванадцятих класів, так само за традицією, ніби передавали їм шкільну естафету. Для одних перший дзвоник був справді першим, для других — таки останнім. Решта школярів розійшлася по класах.

Щойно Білан і Черненко зайшли до свого класу, всім оголосили: перший урок буде спільним для всіх учнів середніх та старших класів — в актовому залі. І проведе його новий директор школи Анатолій Федорович Громовець. «Він же — Плазун!», — хотілося вигукнути обом друзям, та вони якось відразу стрималися. І, не змовляючись, вирішили триматися якомога глибше в натовпі, щоби віддалити особисту зустріч зі збирачем гадів.

Новий директор не забарився. Його попередник, Дмитро Дмитрович на прізвисько Шеф, цю справу дуже любив. Коли оголошували якісь загальні збори, де директор мусив проректи щось важливе, самого Шефа можна було чекати хвилин двадцять. Це дратувало, адже, як правило, збори проводилися по закінченню занять, коли всім хотілося швидше зайнятися своїми справами, серед яких виконання домашніх завдань на чільному місці не стояло. Рахувалася кожна не те що хвилина — секунда. Проте Шеф на це чомусь не зважав, дуже любив не лише змушувати себе чекати, але й слухати: говорити, захопившись темою, він міг безперестану по півгодини.

Але все одно Дмитра Дмитровича в школі не те щоб любили, але принаймні поважали. Коли ж секунда в секунду на сцені шкільного актового залу з'явився Анатолій Федорович Громовець, навіть тим, хто бачив його вперше, стало зрозуміло: цього треба не поважати, а слід боятися.

Правда, Білан і Черненко були переконані: ніхто, крім них, не стикався з новим директором раніше. І вже точно ніхто не знав про його прізвисько — Плазун. Одначе хлопці з його появою враз відчули загальний настрій залу. Раптом стало дуже тихо. Хоча нічого особливого не сталося, спеціально до тиші ніхто не закликав, та й зовні новий директор не був аж таким уже страшним. Звичайна, навіть чимось приваблива людина, діловий чоловік, який знає, чого хоче, і вимагатиме, щоб його слухалися і з ним рахувалися.

Та цей ефект Максим з Денисом уже відчували на собі. Було в Анатолії Федоровичі щось від рептилії. Невловиме — але було. Плазунів же боялися навіть билинні богатирі. Князь Олег, наприклад, взагалі помер від зміїного укусу, як каже легенда.

Разом із Плазуном Федоровичем на сцену вийшов майже весь педагогічний колектив, чого при попередньому директорі, здається, не відбувалося. Якщо участь в розмові якогось учителя була необхідною, Шеф просто просив того піднятися на сцену. Педагоги зазвичай сиділи в залі, та й то — не всі. Наприклад, фізкультурник Олексій Валерійович, на прізвисько Чемпіон, приходив на такі збори лише тоді, коли йшлося про проведення якихось чергових спортивних змагань. Решту часу він волів провести в спортзалі, заодно відмазавши від необхідності слухати директорські балачки своїх улюбленців-спортсменів. Тепер же Чемпіон у незвичному для всіх строгому костюмі зайняв своє місце за довгим столом, поставленим углибині сцени.

Лише старий заслужений вчитель, викладач хімії Юхим Юхимович на прізвисько Хімік, ігноруючи аж моторошну урочистість загального зібрання, примостився в другому ряду. Про Хіміка, який свого часу допоміг хлопцям у пошуках Золотого кубка, Максимові розказав при нагоді його тато.