Читати книгу - "Таємне джерело"

– Що тут забули?

– Кажу вам – я слідчий. Вірите, не вірите, хай. Мені потрібен слідчий експеримент. Це пов’язано із джерелом Святої Варвари чи місцем, де воно колись текло, існувало, як правильно сказати… Товариш Цибух проводжає мене до місця.

– Якщо товариш Цибух не просто місцевий, а обіймає такий відповідальний пост, чому не знає нічого про заборонену зону? – поцікавився військовий.

– Не інформували, – бовкнув парторг, далі не опускаючи рук.

– Правильно, – погодився незнайомий. – Інформували далеко не всіх. Проте з керівними особами мусили провести інструктаж.

– Не проводили.

– Значить, я вам проведу. Місце, про яке ви тут згадали, охороняється за спеціальним розпорядженням. Як таке, що може становити особливу небезпеку для громадян. Я говорю про екологічну небезпеку, розумієте? І напевне знаєте, чому я так кажу.

– Все так серйозно?

– Серйозніше не буває. Дивно, що не попереджено саме вас. Бо населення про військових у лісі взагалі знати не повинне – з метою не допустити паніку та непотрібні розмови. А також – для запобігання різного роду чуткам. Із вас досить. Наполегливо раджу повертатися назад і тримати язики за зубами. В разі поширення інформації ми будемо напевне знати, хто її поширив. І вживемо заходів, хоч слідчий ви з міністерства, хоч парторг. Зрозуміло все, додатково пояснювати нічого не треба?

Ігор кахикнув.

– І все ж таки, з ким ми розмовляємо?

– Чим менше ви братимете довідок, товаришу… Князевич, правильно? Так ось, Князевич, що швидше ви забудете про нашу зустріч, то краще для всіх. Я з’ясую, чим ви справді займаєтесь у Гайвороні. Та хай чим би ви займалися, те, що відбувається тут, уся наша зустріч і розмова, до ваших справ стосунку не має. І до сфери ваших інтересів не входить, повірте мені. Дорогу назад знайдете?

Діставши у відповідь два синхронні кивки, військовий зробив рукою жест – солдати зникли серед дерев, розчинилися в лісі, злилися з ним. У запалій раптом тиші знову заспівали пташки.

Гойднув вітер верхівки дерев, шелеснув листям.

21

Кафка

Назад поверталися мовчки, крокували сягнисто, намагалися навіть не дивитись один на одного.

До запитань, котрі потребували відповіді, додалося щонайменше одне. Князевич розумів – його провідник відчував це, сам хотів би дещо прояснити для себе. Та з огляду навіть на їхню нинішню недовгу розмову Цибух не міг не усвідомити: тільки ось сам подав себе київському слідчому, міністерському посланцеві, таким собі місцевим партійним емісаром, речником влади й великої могутньої країни, котрий постійно тримає руку на тутешньому, старанно прихованому антирадянському пульсі, – та враз йому самому вказали місце. Невідомий чоловік у військовій формі. Ще й серед лісу.

Вийшовши на околицю і знову минувши відьомську хату, біля будинку парторга розійшлися, скупо, швидше з увічливості, поручкавшись. Уже впевнено хилилося на вечір, і Князевич зловив себе на думці – вперше за досить тривалий період не стежив за часом, котрий пролетів непомітно, при тому що день почався тяжко та виявився доволі багатим на зустрічі й події. В Києві, особливо кілька останніх місяців, тяжіння часу й монотонність буття, котра не мала пояснення, неабияк відчувалася, навіть тиснула на єство.

Дивно.

Раніше нічого такого з ним не траплялося.

Вже звично вітаючись по дорозі з зовсім незнайомими жінками та чоловіками, Ігор дістався школи, свого нового дому. В дверях здибався з Кудімовим, фельдшер першим простяг руку, та коли Князевич дав зрозуміти, що треба поговорити, – швидко уточнив, наскільки це важливо саме тепер. Ігор чесно признався – ні, аж такого поспіху нема, після чого фельдшер скоромовкою послався на якісь родинні справи, сердечно запросивши прийти завтра з самого ранку. Вже коли прощався – не стримався:

– Почуваєте як себе, Ігоре Степановичу?

– А…

– Лише як лікар запитую. – Кудімов виставив руки перед собою вперед долонями. – Здоров’я… все гаразд?

– Мені так здається, запитання все ж таки не з повітря.

– Точно. – Фельдшер уже не стримував усмішки. – У нас тут село, товаришу Князевич. І вчора ввечері активна частина нашого села бачила вас у клубі. Не кажу про компанію, я цих хлопців знаю, нормальні. Але вас таки накачали, з незвички могло бути…

– Я – не спущене колесо, товаришу Кудімов. – Ігор вирішив дозволити собі офіційний тон. – Не колесо й не футбольний м’яч, які треба чимось там накачувати. До речі, тут, у Гайвороні, є кому оформлювати плітки та усні свідчення очевидців належним чином. І передавати куди треба. Там, де слід, відреагують… як вважатимуть за потрібне. Але добре, що зустрілися: до вас матиму справді серйозну розмову трошки згодом. Тож зайду неодмінно. У вас до мене все?

На лиці фельдшера не здригнувся жоден м’яз, хоча він навряд чи чекав на таку жорстку реакцію. Витримавши погляд Князевича й коротку, майже непомітну паузу, стримано, з демонстративною гідністю, Кудімов мовив:

– А в мене до вас, товаришу слідчий, нічого й не було надзвичайного. Так, просто поцікавився. Самі ж кажете – є кому давати особливу інформацію.

Ігор думав, Кудімов просто розвернеться й піде геть. Натомість побачив простягнуту на прощання руку, відчув міцний потиск, знову зустрівся з фельдшерським поглядом. Навіть якби в ньому щось і було, невпинні сутінки не давали змоги цього вгледіти і прочитати.

Зайшовши нарешті всередину, побачив у коридорі сторожа. Рогоза стояв у прогоні дверей своєї комірчини, тримаючи в руці невеличкий бляшаний чайник. Навіть зі свого місця Ігор відчув духмяний та п’янкий трав’яний аромат.

– Ви, я бачу, зовсім уже перевтілилися, – сказав сторож замість вітання. – Просто за Кафкою.

– З чого ви взяли?

Замість відповіді Віктор Григорович кивнув на Ігореве вбрання. Той мимоволі згадав: цим одягом йому вже сьогодні раз дорікнули, причому не так уже й давно.

– Облиште, нема ніякого перевтілення. Не маскуюся я тут ні під кого, не граюся у шпигунів, не закрадаюся в довіру, як зовсім на те пішлося. Хоча… чого це я перед вами виправдовуюсь?

– Ага, слушно: подумаєш, звичайний шкільний сторож.

– Не такий уже звичайний, як я подивлюся.

– О! Цікаво, що бачите за мною такого, чого не вгледів за собою я?

– «Перевтілилися». – Князевич загнув указівного пальця. – Повірте мені, Григоровичу, я за родом своєї діяльності мав безліч можливостей спілкуватися з людьми вашої професії. Ніби нічого особливого – але слова «перевтілення» я не чув ще від жодного звичайного сторожа. А повірте – бачив їх багато, професія зобов’язує спілкуватися з народом.

– Навіть від шкільного?

– Тим більше від шкільного. – Ігор посміхнувся кутиком рота, загнув середнього пальця. – Кафка. У школах, тим паче – сільських, до того ж – глухих сільських, Кафку не вивчають.