Читати книгу - "Таємне джерело"

відчуття, що за ними хтось уважно стежить і серед дерев вони не самі, посилилося, щойно ступили до лісу. Цими дивними враженнями, котрим не було пояснення, Ігор вирішив не ділитися зі своїм мимовільним провідником. Йому взагалі розхотілося підтримувати з ним будь-яку розмову – серед дерев вона виглядала щонайменше необов’язковою. Цибух ніби відчув це та збагнув – після кількох спроб розказати ще чиюсь немилозвучну й сумнівну біографію парторг, наштовхнувшись на стіну мовчання, теж стулив рота, зосередившись на рухові.

Він же порушив мовчанку за півгодини, зупинившись на краю неглибокого спуску, куди вела ледь помітна в осінній траві стежка.

– Тут.

– Прийшли? – здивувався Князевич, теж зупинившись.

– Урочище Сиве. Тут знайшли Юрка Боровчука.

– Це по дорозі до джерела? – уточнив Ігор.

– Розумію, про що ви зараз подумали, – тут же промовив Цибух. – Детективів, вибачте, не читаю й не люблю. Про вашу роботу мало що знаю. Але, як кажуть, хлопський розум. – Він торкнувся пучками пальців лоба, трошки зсунувши при цьому шолом догори.

– Про що ж я зараз подумав? – Князевич не намагався приховати іронії.

– Кожне мертве тіло знайшли в іншому місці. Скільки ж шляхів веде до джерела, хіба ні?

– Є таке діло, – визнав Ігор. – Справді, чому так? Ви, як місцевий, можете пояснити?

– По-перше, я, ви знаєте вже, не зовсім місцевий. Хоча, по-друге, брав певну участь у, гм, ліквідації цього джерела релігійного дурману, вибачте за каламбур. Справа ось у чому: ми йдемо шляхом, котрий вважається коротшим. Хто не з Гайворона, може обрати інший маршрут. Проте сумнозвісне джерело, повторюся, не так уже й далеко, як вам можуть насвистіти. Коли вже зовсім чесно – знаючи напрямок хоча б приблизно, схибити складно. Просто одні шукатимуть швидше, інші – довше. Все це оповідки, Ігоре Степановичу, забобони. Я вам це доведу, будьте спокійні.

Вони рушили далі, за порадою Цибуха оминувши урочище. Стежка то губилася, то знову виринала під ногами, та для провідника вона зовсім не була головним орієнтиром. Мов справдешній лісовик, він торував шлях, досить упевнено орієнтуючись у лісовій гущині й не збиваючись із відомого йому одному напрямку. Ігор рухався за ним, намагаючись триматися точно у фарватері провідника і при цьому запам’ятовувати дорогу. Повністю захопившись цим процесом, Князевич не думав зараз більше ні про що. Голова була абсолютно чистою та ясною. Він готувався відкрити для себе нарешті таємницю тутешніх місць.

Так спливла ще година.

Перед ними раптом відкрилася серед лісу невеличка галявина у формі неправильного кола. Цибух зробив кілька кроків уперед, повернувшись на ходу до Ігоря та збираючись сказати йому, напевне, щось важливе. Але не встиг – завмер із роззявленим ротом. Князевич теж зупинився, руки проти його волі повільно поповзли вгору.

Коли просто на тебе дивиться дуло автомата, іншої реакції годі чекати.

Зброю напереваги тримав молоденький, років дев’ятнадцяти з вигляду, солдатик у польовій формі, з пілоткою, впевнено насунутою на голену під нуль голову. Вояк – молодий. Виглядав кумедно, кирпатий і клаповухий. Та «калашников» його руки стискали впевнено, затвор правиця пересмикнула різко. Клацання металу прозвучало загрозливо, звук не віщував нічого доброго.

– Стій! – наказав солдат на диво грубим, дещо хрипкуватим голосом.

Князевич розгубився не менше за Цибуха – жоден із них не готувався зустріти в лісовій гущині озброєного воїна.

– Руки!

Дуло загрозливо гойднулося в бік парторга, і той слухняно витягнув їх догори, піднявши долоні вище від голови, тоді як Ігор тримав свої руки зігнутими в лікті й трохи нижче ніж рівень плечей.

З протилежного боку галявини виник іще один солдат, трошки ширший в раменах за свого товариша. Його автомат так само націлився на мандрівників. З-за дерев з’явилися ще двоє, тепер Князевич зрозумів – вони контролювали периметр і вийшли розгорнутим фронтом, неначе під час облави.

У лісовій тиші неструнким хором, але все ж таки дружно та злагоджено клацнула решта затворів. Щось підказувало Ігореві: солдати готові стріляти навіть без наказу. Точніше, вони напевне дістали наказ стріляти.

– Лишайтесь на місці! – почувся голосний наказ, і з-за дерев на галявину виступив чоловік у польовій військовій формі, але, як побачив Князевич навіть зі свого місця, без погонів та взагалі без жодної відзнаки. На поясі проглядалася кобура, та чоловік не поспішав витягати з неї пістолет.

Перетнувши галявину по діагоналі, він зупинився в двох кроках від них, зиркнув спочатку на Князевича, відтак перевів погляд на Цибуха, простяг руку:

– Документи.

– Які документи, товаришу, ми в ліс прийшли! – задріботів парторг, не опускаючи рук.

Ігор, навпаки, свої опустив, що не викликало у військового жодного заперечення.

– Документи, – повторив він. – Хто такі, звідки, як тут опинилися, з якою метою?

– Моє прізвище Князевич, – із усім можливим у даній ситуації спокоєм промовив Ігор. – Я слідчий, працівник Головного слідчого управління міністерства внутрішніх справ.

– Слідчий? – Брови військового стрибнули вгору. – Давно себе в дзеркало бачили, слідчий?

– Документи в мене на квартирі. Я з’ясовую… гм… певні обставини однієї справи… Словом, мій колега має рацію, до лісу ми пішли без документів. Хіба в лісі потрібен паспорт?

– Колега? – Чоловік кинув погляд на Цибуха. – Теж слідчий? – Не стримався: – В такому шоломі? Це вам у слідчому управлінні видають?

– Я хотів сказати – товариш, – далі зберігаючи спокій, виправився Ігор. – Це секретар партійної організації села Гайворон, товариш Цибух Павло Андрійович. Мою та його особу, зрештою, дуже легко перевірити. Хоча я не маю уявлення, як тут, серед лісу, ви зможете провести хоч якусь перевірку. Взагалі, що відбувається, чому ви нас затримали, хто ви такі самі?

Князевич спробував наступати. На військового без погонів його спроби жодного враження не справили. Відступивши на крок, командир кивнув солдатові, який стояв ближче до них:

– Обшукати.

– Яке ви маєте право? – Тепер уже Ігор розізлився серйозно. – На якій підставі, що тут узагалі діється?

– Вірите – я вам усе за секунду обґрунтую? – спитав незнайомець. – Коли почну, дороги назад для вас уже не буде. В усякому разі, туди, звідки прийшли, повернетеся не скоро – вірите?

Щось у цьому тоні підказало Князевичу – краще не сумніватися в його можливостях. Отож він мовчки й покірливо дозволив солдатові, котрий заради такого випадку закинув автомат на плече, обмацати себе. Звісно, в кишенях чужого одягу нічого не виявилося. Цибух так само тримався покірно, при ньому знайшли складаний ножик, котрий незнайомець, покрутивши в руках, недбало кинув собі під ноги, та пачку «Прими», забачивши яку він скривив губи. Коли солдат закінчив, знову взяв автомат напереваги та відійшов на кілька кроків назад, військовий запитав, не змінюючи тону:

– Кажете, з Гайворона?