Читати книгу - "Зворотний бік сутіні"

брата Полель. — Я такої ганьби зроду не переживав. Нам не просто вичитували, нас осоромили. Голими і зв’язаними в болоті на колінах заставили стояти, аж доки батько не прийшов за нами. А він не дуже поспішав… П’явки з нас кров смокчуть, сонце в голову пече, аж мізки шкварчать всередині. Голова обертом, навіть видіння почалися. То гарпії перед очима літають, то круки, то крикси… Тьху!

— Ну, чого згадувати? — огризався Лед. — Треба було сказати, що ти тут ні до чого. Що винен лишень я.

— «Ні до чого!» — передражнив брата Полель. — Бо я таки теж «дочовгався». Я ж знав, що ти вогонь у батька поцупив. Треба було тебе ще вдома на чисту воду вивести. І тому я не менше від тебе винен. Тої сопілки, яку я в тому болоті тоді втопив, ніколи тобі не пробачу. Її єдину дозволили у світ неврів із собою взяти, бо то особлива річ. Калинова сопілка. З маминої першої калини… Звук — диво! Отак безславно і закінчилися наші мандри світом неврів.

— А Мирослад — це хто? — цікавилася Мальва. — Головний у світі неврів?

— Так, Мирослад — нейтральний безсмертний зі світу неврів. Неперевершений у мистецтві перевертництва.

— Нейтральний?

— Нейтральний. Не служить ані світлу, ані темряві.

— А кому служить?

— Творцю!

— Напевне, цікаво бути нейтральним? Так, хлопці?

— Не знаємо. Може, — неохоче відповідав Лед. — Мирослад — гарний Учитель. Тобі він сподобається. Він любить воїнів. Відчуває їх. О, братику, ану похвалися Мальві та розкажи, який у тебе тотем. Не соромся.

— А я й не соромлюся, — не дуже впевнено відповідав Полель. — Чого мені соромитися? Ластівка та заєць.

Мальва краєм ока помітила, як зашарівся Полель.

— Ну-ну, — глузливо говорив Лед. — Добре, що не горобець і не мишка-шкряботушка.

— А шо ти маєш проти ластівки? Чим тобі заєць не вгодив? Цілком мирні створіння.

— Угу. Йолкі-матолкі. Мирні, цілком. Ну, ластівка ще півбіди — красиво. А заєць? Боягуз, який власної тіні боїться і яким харчуються у лісі майже всі хижаки — від вовка до лисиці. А він, біднятко, жере тільки траву та моркву.

— Ну і хай. Теж мені вовкулака знайшовся.

— А чому вовкулака? — перепитала Мальва.

— Мій тотем, Мальво, — це вовк і сокіл. Ось так. Впевнений, що й у тебе щось схоже буде. Ми з тобою воїни, а не якісь там зайці-вуханці.

Леда понесло, він говорив щось про мужність та силу духу й ще щось про призначення великих воїнів. І тут уперше за місяць перебування у цьому раю Мальва раптом зрозуміла, що, попри усі складності взаємин між цими двома, вони щасливці. Бо їх береже велика любов рідних. І, здається, вона розуміла матір хлопців, яка оберігала спокій і мир у душах своїх синів, такий цнотливий мир. Бо інші світи були геть чужими, великими, цікавими, але чужими і не такими безпечними та комфортними для існування. Кожен світ тебе змінював, і не завжди на краще…

І вона раптом несподівано гірко заплакала. Сама не знала, чому. Може, тому, що їй стало жаль себе… Хлопці не могли зрозуміти, чому вона плаче. Перестали сваритися, взялися заспокоювати, говорили якісь дурні слова, намагалися розсмішити. А вона ревіла і не могла зупинитися. Аж Лед не витримав, взяв її за руку і силоміць поволочив за собою. І вона слухняно пішла, несучи у своїх очах багато води й багато болю за тим, чого ніколи в неї вже більше не буде, зате буде інше, можливо, не гірше, але інше.

Раптово вони зупинилися перед загорожею всередині саду. Мальва часто тут бувала, але чомусь цей куточок не пригадує.

— Це місце вміє ховатися, якщо не хоче бути побаченим, — сказав серйозно Лед. Прочинив хвіртку, запропонував зайти: — Будь ласка. Це квітник самої Лади, Мальво. Тої, що дарує любов і життя.

Мальва зробила крок уперед — і затерпнула. Відразу забула і про сльози, і про свою журбу. Бачачи таку красу, не можна журитися. Барвисте, буйне море з голівок квітів зустріло її, розкішні пишні метелики радісно пурхали над тим морем, діловито гули бджоли та джмелі… І пахло, ой, як там духмяніло… То був справжній квітковий рай.

Лед діловито походжав міжряддям і розказував Мальві про ті квіти, які знав.

— Нечуйвітер, перекотиполе, боже дерево, трояка ружа, плакун-трава, неопалима купина, горицвіт, дивосил, забий-круча.

Та враз зупинився і похнюпив носа:

— А це півники, або іриси. Мама ті квіти для тата посадила. Кажуть на них ще — Перунові квітки. Але після того, як батьки якось по-дурному почали одне до одного ставитися, квіти геть змарніли. Глянь, ледве живі. І що ми з братом тільки не робили… Я навіть поливати їх пробував живою водою, у мами крапелиночку поцупив. Ну, я такого зазвичай не роблю, тобто нечасто роблю, — виправдовувався Лед, — але це ж для блага. А Полель на сопілці своїй для них грав. Спеціальну мелодію вигадав. Усе намарно.

Мальва обережно торкнулася рукою до зіжухлих сірих пелюсток квітів. Щось недобре і сіре висмоктувало з них життя.

— Леде, чи не було тут чужинців, які б могли нашкодити?

Той заперечливо захитав головою. Та спитала це скоріше для годиться, адже добре втямила, наскільки потужним є обереговий захист світу Оранти.

— Кепські справи. Квіти вмирають. Я відчуваю біль, — казала Мальва. — Квітам боляче, вони помирають. Щосили стараються жити, але не можуть. Слухай, Леде, а коли це почалося, чи не тоді, як батьки почали сперечатися? Пригадуєш, ти щось таке Полелю говорив?

— Підслуховувати негарно, дівчино, — пробуркотів Лед.

— А я й не думала. Це тоді було, коли ти мене ледве не втопив у водах Мертвої ріки. Та зараз не про це. То коли з квітами це почалося?

Лед стенув плечима:

— Ну, я точно не скажу. Може, Полель знає ліпше. Та, здається, приблизно тоді.

— Зрозуміло, — зітхнула Мальва. — Ви з братом маєте поговорити з батьками. Сказати їм, що ви їх обох однаково сильно любите і що вам теж буде незабаром так само боляче, як тим бідним ірисам, коли вони не порозуміються. Вони ж у вас хороші, хай сядуть врешті та поговорять як дорослі. То, напевно, через їхні сварки така халепа. Знаєш, як буває, коли вдома постійно гризуться, життя одне одному не дають? І вертатися до такої хати не хочеться. От квіти й відчувають той біль. Мама садила для тата. Саджала з любов’ю, думала тоді про нього, доглядала, плекала, згадуючи його очі, усмішку, уста. Та ось сталося непорозуміння. Вона ображена чомусь на нього, а квітам болить, бо вони думають, що на них теж,