Читати книгу - "Напівдикий"

Пам’ятаю не все, але таки більшу частину свого перебування в подобі звіра. Я не полював. Таке враження, що звір просто показував мені все довкола, допомагав з’ясувати, що відбувається, допомагав призвичаїтися, хоч я завжди був у ролі пасажира, а він — на водійському сидінні. Я був у його тілі, хоч і не знав, що це за тіло. Судячи з відбитків лап, — мабуть, вовк або великий пес.

Відчуваю, ніби здобув контроль над тим, коли саме змінюватись. Розумію, що тепер можу зупинити цей процес, а за бажання — почати знову.

Отож сьогодні я залишаюся в будинку, буду сам собою, частково тому що сподіваюся на повернення Несбіта, а частково — тому що не хочу так швидко трансформуватися.

Лежу на одному з двох ліжок у Габріелевій кімнаті і мене переповнюють позитивні думки.

Позитивна думка № 1

Я живий. Маю свій Дар і починаю вчитися його контролювати. А це велика справа. Я живий. Я маю свій Дар і починаю вчитися його контролювати. Це суперпозитивне відчуття.

Позитивна думка № 2

Мені подобається Анналіза. Я про неї багато думав, і вона мені подобається. Дуже. І я їй також подобаюся. Сподіваюся.

Позитивна думка № З

Анналіза, ймовірно, не відчуває ні болю, ні страждань. Спить сном, схожим на смерть, і цей сон небезпечний, але вона, мабуть, не усвідомлює тієї смертеподібної частки свого сну.

Позитивна думка № 4

Ми знаємо, де розташований бункер Меркурії. Якщо Анналіза там, я справді вірю в те, що ми знайдемо надійний спосіб визволити її. У нас непогані шанси здолати Меркурію. Четверо проти однієї — це нормальний розклад. Їй тут усе знайоме, але нашою перевагою є елемент несподіванки. Вона надзвичайно могутня. Ми теж доволі могутні. У нас гарні шанси. Звісно, вона може нас заморозити вмить, наславши якусь крижану сніговію, або просто здути — у буквальному сенсі цього слова — або, не знаю, забити нас до смерті гігантським градом.

Позитивна думка № 5

Нас четверо супроти Меркурії, а отже, я ще не вбив Несбіта. І, думаю, вже не вб’ю. Він не дістає мене так, як це було раніше.

Позитивна думка № 6

Якщо ми все це переживемо, я буду з Анналізою. Знаю, що це ще не кінець нашим халепам, і на нас чекає той Альянс, тож мріяти про спокійне життя надто рано, але я буду з нею. Дуже хочу її по-справжньому поцілувати й робити з нею інші речі, про які мріяв усі ці роки, не маючи найменшої нагоди втілити їх, і ще…

— Усе нормально?

Це Габріель. Як завжди, він тут зі мною.

— Ага. Просто думав про різні речі… Знаєш… Позитивні.

— А, ну так. Ти думав про неї. Про Анналізу.

— Трохи. Мені здається, ми маємо непогані шанси, щоб це зробити. Врятувати її. І залишитися живими.

Габріель не відповідає.

— Ти так не думаєш?

— Меркурія спробує нас убити і докладе до цього всіх зусиль. І вона у цьому спец.

Намагаюсь і далі бути позитивним, тому кажу:

— І ще мені здається, що в Альянсу теж непогані шанси. Тобто може статися величезна зміна. За якийсь рік увесь відьмацький світ зазнає змін.

Габріель підводиться, я дивлюся на нього. Він притуляється до стіни, визираючи у вікно. Небо темне й захмарене. У кімнаті розливається м’яке зелене сяйво від нічного димка Ван.

Габріель обертається, щоб поглянути на мене, тоді знову відвертається до вікна. Його рухи якісь напружені й уривчасті, немовби він збирався щось сказати, але передумав.

— Ти гніваєшся? — запитую.

Він спершу мовчить, а потім каже:

— Трохи. А може й дуже.

— На мене?

— На кого ж іще.

— Чому?

— Я не хочу вмирати, Натане. Не хочу вмирати, рятуючи дівчину, яку зневажаю. Дівчину, якій не довіряю. Дівчину, яка, на мою думку, уже тебе зрадила і зрадить ще раз. І хоч це й доволі егоїстично… — він повертається й дивиться на мене, — …я не думаю, що тебе бодай крапельку цікавить те, чого я хочу, хіба не так?

Міркую, про те, як би йому сказати, що я його дуже люблю, дуже ціную, не забуваю, як він мені допоміг. Це банальні слова, та зараз, напевне, краще вони, ніж просто мовчанка. Тож починаю їх вимовляти:

— Габріелю, ти мій товариш. Ти особливий. Я не міг би…

Він перебиває мене, зриваючись на крик:

— А ти хоч знаєш, чим я особливий? Хіба тобі не байдуже? Ти так заглибився у власні переживання, що не помічаєш нічого довкола.

— Габріелю…

— Першій особі, яку я вбив, — знову він не дає мені договорити, — я стріляв у голову. В притул. Вона стояла навколішки біля моїх ніг; я зв’язав їй зап’ястки й щиколотки. Вона ридала. Благала мене. Благала подарувати їй життя. Я вистрілив їй у голову, стоячи перед нею і приставивши дуло пістолета до її чола. Вона дивилася на мене. А я націлив на неї пістолет, притулив до чола і натиснув на гачок. Потім зробив контрольний постріл у скроню, для певності, коли її тіло вже лежало на землі. Ну і для ще більшої певності перевернув її тіло на бік і ще раз вистрілив їй у серце.

— Ти хочеш мене шокувати, — підводжуся і йду до нього, але на якусь мить завмираю, побачивши його вигляд.

Він просто сам не свій.

— І хто це був? — запитую я.

— Одна дівчина. Вона зрадила мою сестру й видала її Білим відьмам. Її звали Кейтлін. Вона була Напівкровною, моя сестра їй довіряла, і я довіряв. І тут ти скажеш: «Ага, отже Габріель припустився помилки — довіряв тому, хто його зрадив… Тож як він може судити інших людей?» Знаєш, що я на це відповім? Я скажу: «Ти правий.