Читати книгу - "Твоя перша остання брехня"

class="p1">Біля її будинку стояло авто. Знайома фігура сиділа на лавці біля заднього входу, роблячи якісь помітки в жовтому записнику. Майя запитала себе, скільки ж він тут просидів. І ще: що він узагалі тут робив зараз.

Це все Шейн — чи черговий збіг?

Майя під’їхала, припаркувалася. Ріккі By і не глянув на неї, доки вона не вибралася з машини. Тоді, клацнувши, закрив ручку й усміхнувся. Майя не відповіла йому посмішкою.

— Привіт, Майє.

— Привіт, докторе By.

Він не любив, коли його називали доктором. Був одним із тих мозкоправів, які справді хотіли, щоб їх називали на ім’я. Майїн батько любив слухати пісню «Доктор Ву» групи «Steely-Dan» сімдесятих років. Цікаво, чи не тому він завжди трохи кривився, коли вона кликала його саме так.

— Я дзвонив і лишив кілька повідомлень, — сказав Ву.

— Так, я знаю.

— Вирішив, що краще буде самому заїхати.

— Справді, краще? — Майя відімкнула двері ключем, увійшла до будинку. Ву рушив слідом за нею.

— Хотів висловити співчуття, — сказав він.

Жінка поцокала язиком.

— Я здивована.

— Перепрошую?

— Не думала, що ви вирішите поновити наші стосунки пацієнта та психотерапевта, почавши з брехні.

Якщо By й образився, його посмішка ніяк це не показувала.

— Присядемо на хвилинку?

— Я краще постою.

— Як ви почуваєтеся, Майє?

— Усе гаразд.

Він кивнув.

— Нових епізодів не було?

«Шейн», — подумала Майя.

Він би не купився, якби вона наполягла, що все повністю минулося.

— Трохи було, — сказала Майя.

— Не хочете розповісти про них?

— Усе під контролем.

— Я здивований.

— Чим?

By вигнув брову.

— Не думав, що ви вирішите поновити наші стосунки пацієнта та психотерапевта, почавши з брехні.

«Туше», — подумала Майя.

By спробував м’яко посміхнутися. Майя вже збиралася його позбутися, коли раптом згадала вранішнє перелякане личко Лілі й здивувалася, коли сльози запекли їй очі. Вона відвернулася від By, намагаючись опанувати себе.

— Майє?

Вона ковтала сльози.

— Мені потрібно це припинити.

Психотерапевт підійшов трохи ближче.

— Що сталося?

— Я перелякала свою дитину.

Вона розповіла йому про події попередньої ночі. By слухав, не перебиваючи її. Коли вона закінчила, сказав:

— Певно, варто змінити ліки. Для пацієнтів, що страждають від подібних симптомів, останнім часом хороші результати показує «Серзон».

Майя більше не довіряла власному голосу. Вона кивнула.

— У мене в машині є препарат, якщо хочете.

— Дякую.

— Нема за що, — By підійшов ближче. — Можна поділитися спостереженням?

Майя насупилася.

— То в мене не вийде просто взяти ліки й мати спокій?

— Вибачте, Майє, завжди є якісь умови.

— Зрозуміло. То що за спостереження?

— Ви ніколи раніше не визнавали, що потребуєте допомоги.

— Гаразд, гарне спостереження.

— Це не воно.

— О.

— Ви нарешті це визнали, — вів далі він, — щоб захистити свою дитину. Ви робите це не для себе, а для Лілі.

— Так, чергове влучне спостереження.

— Ви не намагаєтеся покращити своє життя, а хочете захистити дочку, — By схилив голову, як часто роблять мозкоправи. — Коли ви припините так мислити?

— Коли я припиню мислити про захист своєї дитини? — Майя знизала плечима. — А коли батьки зазвичай припиняють?

— Туше, — мовив By, поклавши обидві долоні на стіл, — метка відповідь, і точно в ціль. Але послухайте мене. Буква «Р» у ПТСР означає «розлад». Не можна просто про це забути. Хочете, щоб ваша дитина була в безпеці? Тоді працюйте з цим.

— Я згодна, — відповіла жінка.

By всміхнувся.

— А це було просто.

— Я призначу зустріч.

— Чому б нам не почати просто зараз?

— У мене мало часу.

— О, перша зустріч не триватиме довго.

Майя подумала й вирішила — чому б ні?

— Це схоже на те, що зі мною було раніше.

— Тільки інтенсивніше?

— Так.

— Як часто трапляються ці епізоди?

— Ви постійно називаєте це «епізодами», а це ж просто ввічливе формулювання, правда? Це ж галюцинації.

— Мені не подобається це слово, не подобається конотація…

Майя перебила його.

— Можна дещо запитати?

— Звісно, Майє.

Спонтанне рішення, але вона вирішила пристати на нього. Він може чимось допомогти.

— Зі мною сталося ще дещо. Пов’язане з цим усім.

Ву подивився на неї й кивнув.

— Розповідайте.

— Подруга купила мені приховану камеру, — почала вона.

І знову Ву слухав не перебиваючи. Вона розповіла йому, як побачила Джо на лептопі. Обличчя Ву не виказувало жодних емоцій.

— Цікаво, — сказав він, коли Майя закінчила. — Це сталося вдень, так?

— Так.

— Тож не вночі, — повторив більше для себе, ніж для неї. А тоді знову: — Цікаво.

Годі цікавостей.

— Я хочу спитати, — сказала Майя, — це була галюцинація, розіграш чи інше?

— Хороше питання, — Ріккі Ву відкинувся на спинку стільця, схрестив ноги, навіть підборіддя погладив. — Звісно ж, мозок — штука цікава. І у вашій ситуації — ПТСР, убивство сестри, убивство чоловіка на ваших же очах, тиск ролі самотньої матері, ігнорування терапії — логічним висновком буде… Що ж, мені все одно не подобається конотація. Але, гадаю, більшість експертів дійде висновку, що ви уявили собі, або ж — так, мали галюцинацію з Джо на екрані комп’ютера. Простий діагноз часто буває найточнішим: ви так сильно хотіли побачити його, що справді побачили.

— Більшість експертів, — сказала Майя.

— Перепрошую?

— Ви сказали, що більшість експертів дійде висновку. Більшість мене не надто цікавить, мені цікаво, що думаєте ви.

By всміхнувся.

— Ви мені майже полестили.

Вона не відповіла.

— Ви вважаєте, що я погоджуся з цим діагнозом. Ви уникали мене. І це не пішло вам на користь. Ви покинули лікування раніше, ніж я того хотів. А тоді зіштовхнулися зі ще більшим тиском. Ви скучили за ним. Ви не лише втратили кар’єру, яка грала для вас визначальну роль, але й змушені тепер грати роль самотньої матері.

— Ріккі?

— Так?

— Будь ласка, переходьте до «але».

— Але у вас нема галюцинацій. Ваші яскраві флешбеки — це нормально для ПТСР. Дехто вважає, що такі спогади бувають подібними до галюцинацій чи навіть є галюцинаціями. Небезпека тут у тому, що вони можуть призвести до психозу. Але те, від чого ви страждаєте, флешбеки це чи галюцинації, завжди було звуковим. Уночі, під час тих епізодів, ви ж не бачите мерців?

— Ні.

— Вас не переслідують їхні обличчя. Тих трьох. Матері, — він ковтнув слину. — Дитини.

Майя не відповіла.

— Ви чуєте крики. Ви не бачите облич.

— То й що?

— Це практично нормально. Від тридцяти до сорока відсотків ветеранів із ПТСР говорять про звукові галюцинації. У вашому випадку вони винятково звукові. Я не кажу, що ви не, — він показав лапки пальцями, — «бачили» Джо. Я хочу сказати, що це не відповідає вашому діагнозу. Я не можу погодитися з теорією про те, що через ПТСР