Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

привиди будинків. Цірі щомиті очікувала, що дихне вітер, і палацики зникнуть разом з опарами, що здіймаються над річкою. Але коли вітер подув, коли опари зникли, коли ворухнулися гілки верб і зморщилася річка, палацики не зникли й зникати навіть не думали. Здавалося, тільки поліпшилися.

Цірі із захватом дивилася на тераси, на подібні до квіток латаття вежки, що стирчали з води, на місточки, що висіли над річкою, наче фестони плющу, на сходи, сходинки, балюстрадки, на арки та галереї, на перистилі, на колони та колоночки, на куполи та куполочки, на стрімкі, наче спаржа, пінаклі та вежі.

— Тір-на-Ліа, — тихо сказав Аваллак’х.

Чим ближче вони були, тим сильніше брала за серце краса цього місця, тим міцніше стискало горло, викликало сльози в куточках очей. Цірі дивилася на фонтани, на мозаїку й теракоту, на рельєфи й скульптури. На ажурні конструкції, чиє призначення вона не розуміла. І на ті конструкції, що — вона була впевнена — не мали чіткого призначення. Окрім естетики та гармонії.

— Тір-на-Ліа, — повторив Аваллак’х. — Ти колись бачила щось таке?

— Авжеж. — Вона переборола стиснуте горло. — Я колись бачила щось подібне. У Шерраведді.

Зараз настала черга ельфа довго мовчати.

* * *

Вони переїхали на другий берег річки ажурним вигнутим мостом, який здавався настільки крихким, що Кельпі якийсь час ішла боком і форкала, не наважуючись на нього ступати.

Хоча була знервована й напружена, Цірі розглядалася пильно, не бажаючи пропустити нічого, жодного образу, що представляло їй казкове місто Тір-на-Ліа. По-перше, вона згоряла від цікавості, по-друге, не переставала думати про втечу й пильно видивлялася оказії.

На мостах і терасах, на алейках і перистилях, на балконах і галереях бачила вона довговолосих ельфів, які прогулювалися там у приталених кубраках і коротких плащах, гаптованих вибагливими листвяними мотивами. Вона бачила завитих, із різким макіяжем ельфійок у повітряних сукнях чи одязі, що нагадував чоловічий.

Перед портиком одного з палаців їх привітав Ередін Бреакк Ґлас. За його коротким наказом навколо зароїлося від малих, одягнених у сіре ельфійочок, які швидко й у повній тиші зайнялися конями. Цірі приглядалася дещо здивовано. Аваллак’х, Ередін і всі інші до цього часу зустрінуті ельфи були незвичайно високого зросту: аби зазирнути їм в очі, вона мусила задирати голову. Сірі ельфійки були набагато нижчими, ніж вона сама. «Інша раса, — подумала Цірі. — Раса слуг. Навіть тут, у казковому світі, мусить бути хтось, хто мозольно працює на тих, хто байдикує».

Вони увійшли до палацу. Цірі зітхнула. Була інфантою королівської крові, у палацах вихованою. Але таких мармурів і малахітів, такої коштовної штукатурки, підлоги, мозаїк, дзеркал і канделябрів не бачила ніколи. Почувалася в тому сяйливому просторі погано, незручно, не на місці — запилена, спітніла й несвіжа через подорож.

Аваллак’х, навпаки, узагалі тим не переймався. Обтріпнув рукавичками штани та халяви чобіт, не звертаючи уваги на той факт, що курява осідає на дзеркалах. Потім спогорда кинув рукавички схиленій у поклоні ельфієчці.

— Оберон? — запитав коротко. — Він чекає?

Ередін усміхнувся.

— Чекає. Дуже нетерпляче. Вимагав, аби Ластівка прийшла до нього відразу ж, і хвилини не зволікаючи. Я відговорив його від того.

Аваллак’х звів брови.

— Сіреаель, — пояснив дуже спокійно Ередін, — має йти до короля без стресу, без тиску, відпочивши, спокійною та в доброму гуморі. Добрий гумор їй забезпечать купіль, новий одяг, нова зачіска та макіяж. Настільки довго Оберон, як мені здається, витримає.

Цірі глибоко зітхнула й глянула на ельфа. Аж здивувалася, наскільки симпатичним він їй здався. Ередін продемонстрував в усмішці рівні, позбавлені ікл зуби.

— Лише одна справа породжує в мене застереження, — заявив. — Той соколиний блиск в очах нашої Ластівки. Наша Ластівка стріляє очима направо-наліво, точнісінько наче горностай, що видивляється дірку в клітці. Ластівка, як я бачу, далека від безумовної капітуляції.

Аваллак’х не прокоментував це. Цірі, зрозуміло, також.

— Я цьому не дивуюся, — продовжив Ередін. — Інакше й бути не може, якщо вже це кров Шіадаль і Лари Доррен. Утім, прислухайся до мене дуже уважно, Сіреаель. Звідси виходу немає. Не існує можливості проламати Geas Garadh, Закляття Бар’єру.

Погляд Цірі явно говорив, що вона не повірить, поки не перевірить.

— Якби навіть якимось чудом ти проломила Бар’єр, — Ередін не спускав із неї очей, — то знай, що це буде означати твою загибель. Цей світ лише виглядає чарівно. Але він несе смерть, особливо тим, хто тут чужий. Рани від рогу єдинорога не гоїть навіть магія.

— Знай також, — продовжив він, не дочекавшись коментаря, — що ніяк не допоможе тобі й твій дикий талант. Ти не виконаєш стрибка, навіть не намагайся. А якби навіть тобі вдалося, знай, що мої Dearg Ruadhri, Червоні Вершники, зуміють дістати тебе навіть у безодні часу та простору.

Вона не дуже зрозуміла, про що він говорить. Але задумалася над тим, що Аваллак’х раптом спохмурнів і зморщився, схоже, незадоволений промовою Ередіна. Наче Ередін сказав забагато.

— Ходімо, — сказав він. — Прошу вперед, Сіреаель. Віддамо тебе в руки панянок. Треба тобі виглядати красивою. Перше враження найголовніше.

* * *

Серце калатало їй у грудях, кров шуміла в скронях, руки трохи тремтіли. Цірі опанувала себе, стискаючи кулаки. Заспокоїлася за допомогою повільних вдихів і видихів. Розслабила плечі, покрутила задубілою від нервів шиєю.

Ще раз зазирнула у велике дзеркало. Відображення, скоріше, задовольняло її. Волосся, ще вільготне після купання, було пострижене й зачесане так, аби хоча б трохи прикрити шрам. Макіяж красиво підкреслював її очі й губи, непогано виглядали також срібно-сіра сукня з розрізом до середини стегна, чорна жилетка та тоненька блузка з перлового крепу. Шовкова стрічка на шиї цікаво відтіняла все вбрання.

Цірі поправила та вирівняла стрічку, після чого застромила руку між стегнами, поправивши, що треба, і там. А під спідницею мала вона речі по-справжньому дивовижні — трусики, тоненькі, наче павутиння, і панчохи, що майже сягали трусиків, неймовірним чином тримаючись на стегнах без підв’язок.

Вона потягнулася до клямки. З ваганням, наче була то не клямка, а спляча кобра.

«Pest, — подумала вона мимоволі ельфійською, — я протистояла чоловікам із мечами. Тож стану й проти одного з…»

Прикрила очі, зітхнула. І зайшла до кімнати.

Усередині не було нікого. На малахітовому столі лежала книжка, стояла карафка. На стінах були дивні рельєфи та різьба, задрапіровані гобеленами, мальовничими аррасами. У кутку стояла статуя.

А в другому кутку — ложе під балдахіном. Серце її знову застукотіло. Вона ковтнула слину.

Кутиком ока помітила якийсь рух. Не в кімнаті. На терасі.

Він сидів там, повернувшись до неї в профіль.

Хоча трохи навчена, що