Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Свист, крик. Вершники гнали до них лавою.
Перш ніж вони наблизилися на півстайє, єдинорогів уже не було. Вони зникли в степу, лишивши по собі хмару куряви.
* * *
Командир вершників, чорноволосий ельф, сидів на великому, наче дракон, каро-червоному жеребчику, вдягненому, як і всі коні загону, у капаризон, вишитий драконячими лусками, до того ж зі справжнім демонічним рогатим букраніоном. Як і всі інші ельфи, чорноволосий мав під кіноварно-кармазиновим плащем кольчугу, виконану з неймовірно малих за діаметром кілець, завдяки чому укладалася вона м’яко, наче вовняна тканина.
— Аваллак’ху, — сказав він, відсалютувавши.
— Ередіне.
— Ти винен мені прислугу. Заплатиш, як я забажаю.
— Я сплачу, коли ти забажаєш.
Чорноволосий зліз із коня. Аваллак’х зліз також, жестом наказавши Цірі зробити те саме. Вони зійшли на пагорб між білими скелями чудернацьких форм, що обросли бересклетом і карликовими кущами квітучого мирту.
Цірі дивилася на них. Були однакового росту, чи то обоє незвично високі. Але обличчя Аваллак’ха було лагідним, а обличчя чорноволосого нагадувало хижого птаха. «Світлий і темний, — подумала вона. — Добрий і поганий. Світло й морок…»
— Дозволь, Сіреаель, я представлю тобі Ередіна Бреакка Ґласа.
— Радий знайомству. — Ельф уклонився, Цірі вклонилася навзаєм не дуже зграбно.
— Звідки ти знав, — запитав Аваллак’х, — що нам щось загрожує?
— Я нічого не знав. — Ельф уважно приглядався до Цірі. — Ми патрулюємо рівнину, бо поширилася чутка, що єдинороги стали неспокійними й знервованими. Невідомо чому. Точніше, тепер уже зрозуміло. Це через неї, ясно.
Аваллак’х не став ані погоджуватися, ані заперечувати. Цірі ж гордовитим поглядом відповіла на погляд чорноволосого ельфа. Мить вони дивилися одне на одного, і жоден не хотів відводити погляд першим.
— Оце, виходить, і є Старша Кров, — констатував ельф. — Ен Ген Іхер. Спадщина Шіадаль і Лари Доррен? Не дуже хочеться в те вірити. Бо це ж звичайна мала д’ойне. Людська самиця.
Аваллак’х не відізвався. Обличчя мав нерухоме й байдуже.
— Припущу, — продовжив чорноволосий, — що ти не помилився. Та що там, вважатиму це за факт, бо ти, як доносить плітка, не помиляєшся ніколи. У цьому створінні, глибоко прихований, існує ген Лари. І якщо придивитися, можна помітити окремі риси, що свідчать про родовід тієї малої. Вона й справді має в очах щось, що нагадує Лару Доррен. Правда ж, Аваллак’ху? Хто, як не ти, краще за інших може те оцінити?
Аваллак’х і цього разу не відізвався. Але Цірі помітила на його блідому обличчі тінь рум’янцю. Дуже здивувалася. І замислилася.
— Резюмуючи, — скривив губи чорноволосий, — у цій малій д’ойне є щось чарівне. Я це помічаю. Здається мені, наче бачу я золотий самородок у купі компосту.
Очі Цірі зблиснули люттю. Аваллак’х помалу повернув голову.
— Ти говориш, — сказав повільно, — майже як людина, Ередіне.
Ередін Бреакк Ґлас показав в усмішці зуби. Цірі вже бачила такі: дуже білі, дуже дрібні й дуже нелюдські, рівні, наче з-під терпуга, позбавлені ікл. Бачила вона такі зуби у вбитих ельфів, що лежали вряд на подвір’ї стражниці в Кедвені. Надивилася вона на такі зуби в Іскри. Але в усмішці Іскри такі зуби виглядали красиво, а в Ередіна — моторошно.
— Чи дівчинка, — сказав той, — яка оце намагається вбити мене поглядом, знає вже причину, через яку вона тут?
— Авжеж.
— І вона готова співпрацювати?
— Ще не цілком.
— Не цілком, — повторив він. — Ха, то недобре. Бо ж характер співпраці вимагає, щоб було воно цілком. Інакше, ніж цілком, просто не вдасться. А оскільки від Тір-на-Ліа нас відділяє лише півдня дороги, варто було б знати, які в нас проблеми.
— Навіщо така нетерплячка? — Аваллак’х трохи відкопилив губу. — Що ми можемо від того поспіху отримати?
— Вічність, — Ередін Бреакк Ґлас став серйозним, у його зелених очах щось коротко зблиснуло. — Але то твоя спеціальність, Аваллак’ху. Твоя спеціальність і твоя відповідальність.
— Ти сказав.
— Я сказав. А тепер вибачте, обов’язки кличуть. Залишаю вам ескорт для безпеки. Переночувати я раджу тут, на цьому пагорбі, а як завтра на світанку вирушите в дорогу, будете в Тір-на-Ліа у відповідний час. Va faill. Ага, ще одне.
Він нахилився, відломив і зірвав квітчасту гілку мирту. Наблизив її до обличчя, а тоді з поклоном вручив Цірі.
— Це вибачення, — сказав коротко. — За необдумане слово. Va faill, luned.
І швидко відійшов, а за мить земля затрусилася під копитами, коли від’їжджав із частиною загону.
— Тільки не говори мені, — пробурмотіла вона, — що то з ним я мусила б… Що то він… Якщо то він, то ніколи в житті.
— Ні, — поволі заперечив Аваллак’х. — Це не він. Геть не він.
Цірі наблизила мирт до обличчя. Аби ельф не помітив хвилювання й піднесення, які її огорнули.
— Я спокійна.
* * *
Сухі будяки та верес степу поступилися буйній зеленій траві, вільготному папоротнику; мокрі терени зажовтіли любистком, зафіолетовіли люпином. Скоро вона побачила річку, що ліниво текла між рядами тополь. Вода в річці, хоча й кришталево прозора, мала брунатне забарвлення. Пахла торфом.
Аваллак’х грав на своїй флейті різні веселі мелодійки. Цірі, насуплена, інтенсивно мислила.
— Хто, — відізвалася нарешті, — має бути батьком отієї дитини, яка так вам потрібна? А може, це не має значення?
— Це має значення. Чи повинен я розуміти, що ти прийняла рішення?
— Ні, не маєш так розуміти. Просто я прояснюю певні питання.
— Готовий допомогти. Що ти бажаєш знати?
— Ти добре знаєш що.
Хвилину вони їхали мовчки. Цірі дивилася на лебедів, що велично пливли річкою.
— Батьком дитини, — сказав спокійно й чітко Аваллак’х, — буде Оберон Муйркетах. Оберон Муйркетах — це наш… Як то ви кажете?.. Найвищий командир?
— Король? Король усіх Ен Сейдхе?
— Ен Сейдхе, Народ Пагорбів, — то ельфи твого світу. Ми ж Ен Елле, Народ Вільх. А Оберон Муйркетах — так, він наш король.
— Вільшаний Король?
— Можна й так сказати.
Вони їхали мовчки. Було дуже тепло.
— Аваллак’ху.
— Так.
— Якщо я наважуся, то потім… пізніше… я буду вільною?
— Будеш вільною й підеш, куди забажаєш. Якщо не захочеш залишитися. Із дитиною.
Вона пирхнула легковажно, але нічого не сказала.
— Тож ти зважилася?
— Зважуся, як будемо на місці.
— Ми вже на місці.
З-за гілля плакучих верб, що стікало до води, наче зелена завіса, Цірі побачила палаци. Палаци, хоча й виконані з мармуру й алебастру, були ажурними, наче альтанки, видавалися делікатними, повітряними й стрімкими, наче були то не будинки, а
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відьмак. Володарка Озера», після закриття браузера.