Читати книгу - "Долі та фурії"

Досить чого? Досить назавжди? Можливо, вийшовши на в’язке світло Пало-Альто, вона відчула сонце на обличчі і зрозуміла правду: що їй набагато краще без нього, що її, святу, стягли з небес для такого лайна собачого, як оцей її чоловік. У нього руки свербіли зателефонувати їй. До кінця дискусії двоє молодших учасників разом із модератором уперто ігнорували Ланселота, що було навіть на краще, бо всі сили він витратив на те, щоб втриматися на стільці. Він ледве досидів до кінця і, коли почалася зустріч із учасниками, сказав модератору:

— Краще я пропущу зараз сир і крекери. Не хочу, щоб мені принесли мою власну голову, — на що модератор скривився і відповів: — Мабуть, і справді так буде краще. — Ланселот помчав до зеленої кімнати на пошуки Матильди, але там її не було. Звідусіль у хол валом валила така маса люду, що Ланселот ускочив у кабінку вбиральні й зачинився там, щоб зателефонувати їй, проте, хоча телефон дзвонив і дзвонив, вона не відповідала. Він чув, як шум натовпу за дверима посилювався, а потім поступово почав ущухати.

Він довго дивився на себе в дзеркало: лоб такий величезний, ніби він носив із собою власний білборд, чудернацький ніс, який із віком почав рости сам по собі, тоненькі волосинки на мочках вух, завдовжки з дюйм, якщо їх випрямити. Увесь час він хизувався своїм каліцтвом, наче то була бозна-яка краса. Як дивно.

Він зіграв одну гру в пасьянс на своїй мобілці. Потім ще п’ятнадцять разів, телефонуючи Матильді після кожного. Телефон безпорадно кавкнув і здох. Шлунок вимагав їжі, й він згадав, що не їв від самого сніданку в готелі в Сан-Франциско і що передбачався обід, й уявив собі гіркий чай із льодом і шоколадний торт на десерт, і в нього стислося серце, але, оскільки вже було десь близько третьої години, обід давно закінчився. Він вистромив голову в коридор, де товклося повно народу, коли він заходив до вбиральні, та тепер там було порожньо. Пробрався вздовж стіни й обережно визирнув з-за рогу, але шлях до вхідних дверей був також вільний.

Вийшов надвір і стояв, роззираючись довкола площі, де студенти з величезними рюкзаками, як жуки, вперто торували свій шлях до світового панування. Приємно було відчувати на обличчі подих вітру.

— Як вам не соромно, — промовив голос праворуч. Він ковзнув поглядом по жінці: висохла голова, вкрита тонким шаром фарбованого чорного волосся. — Подумати тільки! А мені ж так подобалися ваші твори. Та я б не купила жодного квитка, якби знала, що ви такий мізогініст.

— Я не мізогініст! Я люблю жінок, — запевнив її Лотто, але вона пирхнула й продовжила далі: — Так кажуть всі жінконенависники. Вони тільки й знають, що паруватись із жінками.

Все було марно. Так, він любив паруватися з жінками, навіть якщо парувався тільки з однією з того часу, як вони побралися. Він поспішав уздовж потинькованої стіни, пірнаючи в тінь, продираючись крізь зарості евкаліптів, наступаючи на якісь ягоди, і раптом вийшов на вулицю El Camino Real.[18] Почувався він зовсім не по-королівськи. Він пішов цією дорогою, навмання вибравши напрямок на Сан-Франциско. Його сорочка промокла від поту, надворі було набагато спекотніше, ніж він думав.

Вулиця була нескінченна, до того ж він почав впадати в стан легкого марення. Він брів якоюсь місциною з дивними будівлями, зведеними на різних рівнях, з рожевими олеандрами, кактусовими садами, що виднілися за розкішними воротами. Вийшов на іще якусь велику дорогу й перетнув вулицю, прямуючи до мексиканського ресторану в стилі кафетерію, де можна було купити хоч щось їстівне. З’їв половину порції фаршированого перцю, стоячи в черзі до каси. Усе ще жуючи, поліз у кишеню за гаманцем і з жахом згадав, що залишив його в номері готелю. На таких прогулянках йому не доводилося ні за що платити, а якщо й виникала така потреба, то поряд завжди була Матильда зі своєю сумочкою, та й, чесно кажучи, йому не подобалося, як виглядають його сідниці з відстовбурченими від гаманця кишенями, наче там була якась виразка. Він старався не порушувати елегантності заднього профілю якимись там гаманцями.

Він розвів руками перед касиром, очі якого звузились і який сказав щось загрозливе іспанською. Лотто поставив тарілку й усе повторював англійською та іспанською: «Мені дуже шкода, вибачте», задкуючи до дверей.

Зрештою він опинився в торговельному центрі, який мав форму підкови, де краєчком ока помітив те, від чого його серце затріпотіло в грудях: телефонна будка, перша, яку він побачив за скільки десятиліть? І ось він уже крутить диск, набираючи єдиний номер, який і досі знає напам’ять у цьому віці стільникових телефонів. Таке полегшення, вага слухавки в руці, запах чужого дихання, сліди чужих пальців. На тому кінці почувся голос його матері. Збирають? О Боже, о Боже, так, вона візьме це. А потім вона спитала:

— Ланселоте? Любий? Що сталося? Це ота твоя дружина? Милостивий Боже, вона таки залишила тебе?

Він судомно ковтнув. У нього виникло дивне відчуття, що він уже переживав цей момент раніше. Коли? Коледж, відразу після суботньої церемонії одруження, коли він заскочив у свій гуртожиток, який раптом здався йому таким маленьким, покритим шкірочкою дитинства. Напхавши повну сумку речами й одягом для таємного медового місяця на узбережжі штату Мен, він зняв слухавку і, ледве стримуючи радість, зателефонував матері, щоб повідомити їй, що він одружився.

— Ні, ти не одружився, — заперечила вона.

— Ні, таки одружився. Все зроблено, — сказав він.

— Скасуй це. Розлучися. Скажеш, що поспішив, не подумав, — напучувала вона. А він сказав: — Ні. — Тоді вона спитала: — Що за дівчина виходить за тебе заміж, Ланселоте? Подумай. Іммігрантка? Авантюристка, охоча до чужих грошей?

— Ні те, ні інше, — відказав він. — Матильда Йодер. Найкраща людина в світі. Вона тобі сподобається.

— Не сподобається, — відрізала вона. — Я ніколи не буду зустрічатися з нею. Або ти анулюєш цей шлюб, або ти залишишся без спадщини. І не буде ніякого утримання. А як ви збираєтеся виживати в тому великому поганому місті без грошей? А ти як збираєшся заробляти акторством? — все питала вона, і від цієї презирливої насмішки йому стало боляче. Він уявив собі порожнє життя без Матильди. Він промовив: — Я краще помру. — А вона пообіцяла: — Дорогий мій, ти будеш їсти свої слова. — Тоді він зітхнув і сказав: — Я сподіваюся, що тобі й твоєму крихітному серцю гарно житиметься разом, мамусю, — і поклав слухавку. Клин був увігнаний на всю глибину.

Йому стало боляче тепер під каліфорнійським сонцем. Його нудило.

— Що ти сказала? — спитав він.

— Мені дуже шкода, — говорила його мати. — Так, дуже. Всі ці роки я кусала себе за язик, мій любий. Увесь цей біль між нами, вся ця далечінь, усе це таке непотрібне. Та жахлива істота. Я знала, що вона таки нашкодить тобі. Просто приїжджай додому. Рейчел, Елізабет і діти зараз у нас гостюють. Саллі стрибатиме до небес, щоб знову тебе побалувати. Повертайся додому, й твої жінки потурбуються про тебе.

— О, — сказав він. — Дякую, але ні.

— Вибач? — не зрозуміла вона.

— Я зателефонував, бо я загубив свою мобілку, — пояснив він. — Я хотів попередити Саллі на випадок, якщо Матильда буде всіх обдзвонювати, шукаючи мене. Передайте їй, що я скоро буду вдома з шампанським і сиром