Читати книгу - "Долі та фурії"

— Послухай, любий, — почала Антуанетта, але Ланселот промовив: — Усього найкращого, — і вона сказала: — Я люблю тебе, — уже в німий телефон.

Антуанетта поклала слухавку. Ні, подумала вона. Не буде так, що він знову вибере оту дружину замість матері. Не тоді, коли Антуанетта віддала йому все. Без неї він ніколи не став би тим, ким він був. Він ніколи б не прославився, якби вона його до цього не готувала. Хлопчики належать своїм матерям. Пуповина перерізана десятки років тому, але вони завжди будуть поділяти теплу, темну купіль.

За вікном океан усе закидав невід із хвиль на білий пісок, тяг його назад, нічого не піймавши. Антуанетта знала, що маленький рожевий будиночок у дюнах прислухається: її невістка, готуючи печиво з арахісової пасти на кухні, її дочка і внуки, які саме прийшли з пляжу, бризки з літнього душу діставали аж сюди, де вона сиділа. Господь дав їй сили, але ж як їй набридли оці темні, маленькі, боязкі людці. Звичайно ж, вона любила їх менше, ніж свого сина, котрий був великий і золотий, як вона сама. Мишки гарненькі, але леви ричать.

На кухні Саллі роздратована розкачувала тісто жирними руками. Задзвонив телефон, і почувся різкий голос Антуанетти зі спальні. «Це ота твоя дружина?» — спитала вона. Саллі думала про свою невістку. Здавалося, що вона вся зроблена із цукру й повітря, але всередині ховався гіркий чорний горіх. Саллі турбувалася про Ланселота. Бідне дитя, про його чарівність уже ніхто й не згадував. Їй кортіло зателефонувати Матильді, щоб дізнатися, що там у них сталось, але вона утрималася. Зненацька нічого не доб’єшся. Її робота була поступовою й віддаленою.

Якийсь час Антуанетта стояла, а поворухнувшись, мимоволі побачила своє обличчя в дамському дзеркалі. Зморшкувате в куточках рота й очей, виснажене, опухле. Воно й не дивно. Яких зусиль їй довелося докласти, щоб її син був у безпеці. З кожним днем світ стає небезпечнішим, все може зруйнуватися в один момент, щойно вона грала до самого кінця, а він про це навіть не здогадувався, про жахи, які вона пережила заради нього. Хіба вона збиралася все життя просидіти в оцьому обідраному рожевому сараї? Звісно, що ні. Із грошима, які їй залишив Гавейн, вона могла купатися в розкошах. Верхній поверх готелю «Mandarin Oriental» в Маямі, обслуговування номерів, замовляй, що хочеш, хоч ансамблі «стіл-бенд». Мармурові ванні кімнати завбільшки з оцю халупу. Внизу сонячне світло на воді — наче розсип діамантів. Але вона не витрачатиме даремно гроші Гавейна, тільки щоб вижити. Це все для її дітей. Можна уявити їхні обличчя, коли вони дізнаються про масштаби того, що вона зробила. Вона звично викликала в уяві старий втішний образ, такий же реальний, як і кадр, який вона передивлялася в повторі по телевізору: її син у чорному костюмі — вона не бачила його протягом десятиліть; в її уяві він усе ще був сором’язливим, прищуватим підлітком, якого вона віддала на поталу Півночі, — сорочка зношена, його дружина в якійсь чорній дешевій лахманині з крикливим макіяжем. Вона уявляла: блакитні тіні для очей, коричневий контур навколо губ, стрижка пір’ям. Саллі вручає йому конверт із листом, в якому Антуанетта пояснює все, все, що вона зробила для нього. Він відвертається, задихаючись, відкриває його, читає. «Ні!» — кричить він. А коли дружина несміливо торкається його плеча, він відштовхує її, закриває обличчя руками й невтішно ридає, оплакуючи всі роки невдячності своїй матері.

Рейчел пройшла коридором і побачила Антуанетту, яка стояла у своїй кімнаті. Антуанетта, поглянувши в дзеркало, помітила свою доньку, і вмить її обличчя перетворилось із жорсткого на усміхнене, ніби вона вправно підмінила маски. У неї й досі були чудові зуби.

— Здається, Саллі напекла печива для дітей, Рейчел, — сказала Антуанетта. Вона перемістила своє величезне тіло крізь двері, із хворобливою повільністю пройшла коридором і вгрузла в крісло. — Я думаю, мені не зашкодить, якщо я скуштую одне чи два? — спитала вона, кокетливо посміхаючись. І Рейчел, нахилившись із тарілкою печива, знову опинилася в тій самій улесливій позі підлеглої.

Тільки брат міг отак кинути слухавку, розмовляючи з матір’ю. Господи, Лотто! Тепер Рейчел доведеться залишок вихідних укоськувати це старе чудовисько; задавнені образи на брата швидко випірнули з глибини. [Шляхетні люди переживають такі ж сильні почуття, як і всі ми. Різниця в тому, як вони діятимуть.] Бажання сипонути кількома прокльонами і накликати на голову Лотто Содом і Гоморру було придушене й запхане в далекий куток. Вона почула, як її діти весело бігли вгору сходами, глибоко зітхнула, нахилилася нижче.

— Візьми ще, мамусю, — запропонувала вона, а її мати сказала: — От спасибі, люба, тоді я ще візьму, якщо ти не проти.

Ланселоту потрібно було хвилин із двадцять постояти в тіні на автобусній зупинці, прислухаючись до щебету нервових молодих людей навколо себе, щоб заспокоїтися після розмови з матір’ю. Тільки коли зітхнув автобус і, опустивши підлогу, ніби ставши на коліна, випустив пасажирів, достоту, як слон на карнавалі, він згадав, що без грошей навіть не зможе сісти на місцеве метро BART. Він уявив Матильду, як їй погано й неприємно. Його власні слова з подвійною силою вдарили по ньому; тепер вони звучали так єхидно. Він сказав, що творчий геній жінки спрямовується в її дітей. А що ж це могло означати для Матильди, в якої дітей не було? Що вона ще гірша? Гірша, ніж ті жінки, в яких є діти? Гірша, ніж він, увесь такий творчий? Але ж він зовсім так не думав! Він знав, що вона найкраща за всіх. Він не заслуговував її. Вона повернулася в готель «Nob Hill», спакувала речі, взяла жовте таксі, сіла в літак, щоб полетіти від нього геть. Ось і настав цей день. Вона йде від нього, і він залишиться ні з чим, утративши все.

Як він житиме без неї? Готувати він так-сяк умів, але ніколи не мив убиральні, ніколи не сплачував рахунків. А як він без неї писатиме? [Він оце тільки почав розуміти, як глибоко її руки влізли в його роботу. Не дивися, Лотто. Це все одно, що дивитися на сонце.]

Його пропітніла сорочка вже висохла. Треба було щось робити; треба було якось витрачати енергію. До міста було не більше тридцяти миль. Тут була тільки одна дорога: прямо на північ. День був чудовий. У нього були довгі ноги й запас витривалості: він міг швидко йти, миль п’ять на годину. До готелю він добереться близько опівночі. Може, вона ще не поїхала. Може, вона вже й не сердиться. Може, вона взагалі просто пішла на масаж і догляд за обличчям у спа-салон, замовила обслуговування в номері й сидить собі, дивиться якийсь дурний фільм і таким чином мститься. Пасивно-агресивно. Її стиль.

Він вирушив, стежачи, щоб сонце було ліворуч, і пив воду в кожному собачому парку. Але її було мало. Його мучила спрага. У сутінках він минав аеропорт, вдихаючи запах солончакових боліт, який розносив вітер. Рух був страшенний, і його у темряві мало не збив пелотон велосипедистів, три напівпричепи і чоловік за кермом самоката-сегвея.

Йдучи він усе згадував те, що сталося на симпозіумі. Прокручував його в голові і так, і сяк, й інак. Через кілька годин йому подумалося, що він усе це розказує в барі кільком своїм друзям. Ще через якийсь час ці уявні друзі трохи випили