Читати книгу - "Осінній сезон смертей"

Тим часом вистава йшла відповідно до сценарію. З-за повороту браво вилетіло зелене «вольво» і так само браво пригальмувало якраз коло Юльки. Вона ще проходила гальмівний шлях машини, коли Алик вистрибнув навперейми, а за мить з боку водія з’явився й Маленький Алик. Обидвоє не приховували того, що ображених вони лише вдавали.

– Е, красуне, зажди, послухай!

Юлька, не стишуючи ходи, грудьми протаранила руку-шлагбаум.

– Ображаєш, слухай! – вигукнув Алик. – Нормально все буде, е!

Якщо Юлька така з усіма своїми численними кавалерами, то я їх розумію. Тепер я подумки лаяв себе, бо класну, бляха, жінку свого часу проґавив…

Юлька зупинилася й розвернулася. Поли її плаща напнулися, неначе вітрила.

– От дістав! З тобою легше поїхати, ніж від тебе відчепитися! До центру!

Ліве плече зовсім не театрально штовхнуло Алика в груди, підбори процокали до машини, гучно хряснули, зачинившись, передні дверцята – і білий плащ, здавалося, заповнив собою весь салон.

Маленький Алик миттю опинився за кермом, а Алик заскочив на заднє сидіння мало не на ходу. «Вольво» зірвалося з місця, наче на сигнал зі стартового пістолета. Машину проводжало довге багатоголосе зітхання. Чоловічий голос у натовпі нестримно матюкнувся. Така реакція – як оплески. П’ять балів!

Максим нахилив голову й торкнувся губами скроні своєї дружини, яка – не здалося мені, не здалося! – ще щільніше притислася до нього.

За п’ять хвилин під’їхав автобус.

2

Події вечора того-таки дня і двох наступних днів мені переповіла Юлька, бо я не мав змоги спостерігати за ними і брати в них безпосередню участь. Я лише придумав щось на зразок сценарію для театру одного актора – Юльки. Обидвоє Аликів і ще купа народу виконували другорядні, суто декоративні ролі. Таких у ремарках називають «школярі й містяни».

– Він хворий, Андрійку, я тобі кажу! Не знаю, маніяк він чи ні, але те, що в нього з довбешкою негаразд, – це правда. В усякому разі, нормальні люди на речі простіше дивляться. Отож, хильнула я кілька грамів, щоб запах був, Алика під руку – і просто в його кімнату кулаком тарабаню. Сам двері відчинив і – по писку видно – впізнав мене. Його аж перекосило! Я, як і домовлялися, кажу йому, що шукаю барменів. А він зиркнув на мене, наче променем з гіперболоїда інженера Гаріна пронизав. І відразу двері зачинив! Ми з Аликом тарабанимо в Сашкову кімнату. Погаласували трохи. Гармидер на весь поверх! Коротше кажучи, відчинили нам… Там уже все приготували, народ зібрався, погуляли – майже як насправді. Ніби не навмисне, щоб Максика твого роз’ятрити, а наче так треба. Ну, скажу тобі, хлопці пристойно поводилися, пішли тихо, щоб ніхто не чув, що розходяться. Покинули кімнату мені… Вранці в умивальні я натрапила на його жінку. Уяви, вона відвернулася від мене! Тоді мене вже остаточно злість розібрала, і я серйозно вирішила їх дійняти… Сашко-бармен зранку, як і годиться, до наших друзів постукав і делікатно так попросив: дівчина, мовляв, увечері по ключ зайде – передайте, будь ласка, а то нема більше в кого залишити… Взяв Максик ключ, зубами скреготнув, але куди діватися! Я ввечері з’явилася – він мені ключа мало не в очі кинув. Ну, й почалося потім, аж самій весело. Надвечір народу в кімнату набилося – до гибелі! Пацани гаратали, наче табун мустангів. Коротше кажучи, бордель зображали дуже активно. Щоранку я з усіма віталася в умивальні, старанно вдаючи страшне похмілля. А третього ранку Валя, Максимова жінка, зазирнула туди, побачила, що я вмиваюся, – і вийшла. Не може вона в одному приміщенні з такою, як я, пику свою товсту вмивати! Не знаю, хочуть вони мене, таку погану, вбити чи ні, але те, що вони мене терпіти не можуть, – цього ми домоглися. Знаєш, ніколи не думала, що людську злість можна фізично відчувати… Проходжу повз цього Максика – він очі відводить, але відчуваю: дивиться в спину, неначе штовхає поглядом. У мене спина навіть чухатися почала, їй-богу! А вчора ввечері я таке встругнула. Бачу – іде ця парочка під ручку в гастроном. Я пішла за ними. Макарони купують. Вона його макаронами годує. З рибними консервами. Щодня пакети з-під макаронів викидають і порожні бляшанки, кілька в томаті чи сайра. Їй чи готувати ліньки, чи вона не вміє. Гаразд, це не важливо. Почекала трохи, покрутилася, щоб мене помітили, а потім підступила – і жвавенько так обидвом: «Привіт, сусіди! Позичте грошей до вечора, на шампанське не вистачає!» Такий цирк вийшов, я тобі кажу! На чотири ока – луп-луп! Роти пороззявляли, перезирнулися і хором: «Нема нічого!» Я плічком знизала й пішла до виходу, а за спиною почула, як Максик голосно вишептав матюки на мою адресу. Не скажу, які саме, але тобі буде неважко здогадатися. Ну, нічого. Вона йому пробачить: він уголос висловив те, про що вона думала. І це тільки дещиця того, що я вичитала з їхніх очей. Цікаво, як далеко ми зайдемо з такими витівками? Взагалі-то будь-якій людині можна так допекти, що рука сама до зброї потягнеться. Мене якось один чолов’яга так дійняв своїми домаганнями – вбила б гада, їй-богу!.. І Максик наш готовий мене вбити. По очах бачу. От тільки що нам з тобою це дає?

Ладен убити… Ніяких доказів… Самі передчуття… Нормальна реакція нормальної людини на спробу допекти їй до живих печінок… Не знаю, не знаю… Юлька має рацію. Все йде за планом. Але чи там ми шукаємо? Справді, будь-яку людину можна довести до того, що вона одного разу переступить закон…

Головне: скільки це все може тривати?

3

Чечель нагадав, що післязавтра я маю вже їхати. Йому дуже хочеться спровадити мене. Навіть добові наперед загадав виплатити.

Атмосфера напружена. Усі відчувають: відбувається щось не те, а от що саме – ніхто второпати не може. Навіть Тітонька Коняка дивиться коли й не співчутливо, то прихильно. Валерка зовсім несподівано тицьнув мені в руки гарний конверт з крейдованого паперу, в ньому – запрошення з золотим відбитком на відкриття виставки європейського модерну в приміщенні французького культурного центру. На того, хто матиме на запрошенні золотий відбиток, чекає бенкет. Валерка продріботів, що завтра ввечері він не зможе. Сімейні обставини, а матеріал терміновий. Недарма французи на бенкет запрошують… Танюха тоном партизанської зв’язківки запропонувала коньяку: їй принесли презент. І от ми випиваємо з кавових чашечок, заїдаючи шоколадкою – другою частиною презенту.

Але ці всі вияви уваги