Читати книгу - "Осінній сезон смертей"

7

Дуже добре, навіть чудово, що Мухтар і обидвоє Аликів сприймають усе як цікаву гру, котра хоч трохи урізноманітнює їхню рутинну бандитську житуху.

Очі їхні палають азартним вогнем. Їм хочеться якнайшвидше розпочати полювання. Точніше кажучи, риболовлю. Закинути вудку з принадою-живцем і чекати, поки клюне. Хай там як, але перший час підтримуватимуть мою затію. Я був чомусь упевнений: тих п’яти днів, що я маю, замало для того, щоб риба ковтнула принаду, але відступитися було б дурницею.

Трюк із диктофоном спрацював, але не зовсім так, як хотілося. Мурашко телефонував і не добирав слів на мою адресу. Казав, що навряд чи хто з місцевих наважиться слухати цю «музику», а коли я пообіцяв, що її можуть прослухати там, де зацікавлені в тому, щоб його, тобто Мурашкове, місце посіла інша людина, він пояснив, що закони я все одно порушую і йому нескладно буде це довести. Хай там хто сидить у чиєму кріслі, а я однаково матиму страшенний клопіт. І мій редактор теж.

Звичайно, якусь фору він мені дав, але на мого шефа і далі тиснутиме. Відтепер із іще більшою силою. Тому Чечель мусить на якийсь час спровадити мене з міста. Але п’ять днів я все-таки маю. Це мої дні, мій мізерний шанс довести свою правду.

Після розмови Маленький Алик запропонував випити. Великого бажання я не мав, але відмовляти не хотілося. Тож, хильнувши з чемності сотку, я під якимось приводом попрощався.

Ігоря я помітив у фойє і впевнено підійшов до нього. Пообідати сьогодні не вдалося, тому сто грамів на голодний шлунок розпалили мене, додавши сміливості.

– Здоров! – рук із кишень куртки я не виймав.

– А ти впертий, – промовив Ігор без здивування чи захоплення.

– Мухтар знає, що ти стукаєш ментам?

Коли я в чомусь упевнений, то відчуваю це.

А відчуття в мене ось які: ніхто, крім Ігоря, не зацікавлений у тому, щоб менти довідалися про мої спроби самотужки знайти маніяка в нетрях студмістечка. Знаючи ситуацію, Ігор усе зважив точно: менти візьмуть мене за барки і якимось чином репресують. Коли так, то розслідування припиниться і його особа буде в безпеці. Поінформувати начальника районного відділу внутрішніх справ можна кількома способами. Іти до нього офіційно – цей варіант я відкинув одразу. Розповісти комусь із працівників правоохоронних органів – найімовірніше. Опер швидше повірить тому, з ким спілкується повсякчас. Отже, Ігор має якогось знайомця-мента.

– Що ти мелеш?

– Гадаю, знайомства твої в ментурі не надто впливові. На рівні дільничного. Якби ти справді мав серйозні зв’язки, то не бздів би так. Але досить і дільничному стукнути, щоб інформація пішла вище. Звісно, я можу помилятися щодо дільничного. Це може бути і якийсь оперок із райвідділу. Так чи так, але все одно серед лягавих є той, кому ти час від часу стукаєш і хто може стати тобі за громозвід, а коли треба, то й застерегти від усяких неприємностей. Як думаєш – Мухтарові це сподобається?

Ігор скреготнув зубами, але стримався.

– Звісно, якусь частину місцевих ментів купив Мухтар. Тільки він їм платить як персоналові, а ти стукаєш. І він навряд чи від цього буде в захваті. Шептун рано чи пізно викаже свого хазяїна. Чи ти не згоден?

– Не бери мене на понт, придурку, – процідив крізь зуби Ігор. – Навіть не пробуй.

– Я знаю, що муситиму відповідати за свій базар, коли щось станеться. Можливо, мої доводи здадуться непереконливими, і тоді мені буде непереливки. Але ти лишишся під підозрою, бо диму, сам знаєш, без вогню… Хіба довірятимуть тобі, як раніше?

Він мовчав, чекаючи, напевне, що я говоритиму далі. Але я мовчки розвернувся й пішов до виходу.

Цікаво, про що він тепер думає? І чи побіжить до когось зі своїх заступників – офіційних чи таємних?…

Юлька

1

Пізніше я зрозумів, що мокрий сніг тільки посилив мої емоції.

А тим часом я щулився на автобусній зупинці у студмістечку і подумки лаяв себе за те, що не взяв парасоля. От завжди так: тягаєш його з собою – дощу нема. Та тільки-но викладеш із сумки – потрапляєш під зливу.

І все одно Юлька – в розстебнутому білому плащі й туфлях. Підбори цокають по асфальту гучніше від револьверних пострілів. Простоволоса, руки в кишенях, під плащем – міні. На тлі мокрого снігу вона мала вигляд справжньої фотомоделі.

На Юльку як на жінку особливої уваги я давно вже не звертав, бо мені були добре відомі всі вади її фігури. Але сьогодні, побачивши, як вона у своєму розстебнутому плащі прямує до мене, відразу забув про те, що знаю цю молоду жінку мов облуплену близько п’яти років. Тротуаром, не звертаючи уваги на сніг, твердо йшла стовідсоткова, упевнена в собі, шикарна – не гарна, бляха-муха, але шикарна! – жінка, що знає ціну собі і всім довкола. В Юльці живе актриса, і сьогодні я це визнав.

Максим під ручку зі своєю неохайною і без смаку вдягненою дружиною стояв під парасолькою, однією на двох. Я тупцяв під мокрим снігом понад годину, перш ніж вони з’явилися на зупинці. Тоді я дав знак – Юльку машиною відвезли на кілометр далі й висадили. Вона виринула з-за повороту й рушила просто до автобусної зупинки. На неї важко було не звернути уваги, і голови понурих потенційних пасажирів майже синхронно повернулися в її бік. Спочатку дивилися з цікавістю – здається, дівчиську до лампочки мерзенна погода. Потім – я не бачив цього, але голову дам собі відтяти, коли це не так! – хлопці витріщилися на Юльку захоплено, а дівчата – з погордою і заздрістю. Я вчепився поглядом за Максима і відчув його напругу.

Та мізансцена, що розігралася на моїх очах, за будь-яких інших обставин не привернула б нічиєї уваги. Власне кажучи, нічого екстраординарного не сталося, але я бачив, що Максим, зиркнувши в бік принади, відвернувся й демонстративно, навіть якось неприродно, втупився в бетонну огорожу навпроти зупинки, за якою розташовувалася військова частина, а його дружина, скосувавши на Юльку, ще щільніше притислася до чоловіка, міцніше стисла його руку і, здається, звела на коханого сповнені вдячності очі.

Шкарадо, ти знову підганяєш задачку під відповідь?

Та ні ж бо! Він клюнув! Ще не ковтнув, а так, покльовує, коли вже зовсім переходити