Читати книгу - "Нічний адміністратор"

Стіл був накритий по-святковому. «Лляні серветки, — з обуренням помітив Берр. — Три порції салату з омарами у склянках. Срібні ножі та виделки немов у тризірково-му ресторані. Дуже непогана, ще не відкоркована пляшка «Поммару». Аромат печеного м’яса. Що в біса він зібрався зі мною тут робити?»

Рук стояв спиною до них, тримаючи руки в кишенях і розглядаючи найновішу акварель у виконанні Мерилін.

— Ось ця дуже навіть непогана, — сказав він, хоча лестощі вкрай рідко злітали з його уст.

— Дякую, — відповів Джонатан.

Джонатан почув, що вони наближаються, задовго до того, як їх побачив. І ще навіть не почувши їх, він уже знав про їхню присутність, тому що самотнє життя на скелі навчило цього спостерігача вчувати звуки ще при їхньому зародженні. Вітер був його союзником. Коли спустився туман, і йому здавалося, що він чує лише стогін маяка, саме вітер приніс йому гомін рибалок у морі.

Тому він відчув дрижання двигуна «Ровера» ще до того, як його звук докотився скелею до нього, і весь напружився, заціпенів на вітрі в очікуванні. Коли з’явилося світло фар, націлених просто на нього, він, у свою чергу, подумки націлився у відповідь, вираховуючи швидкість автівки за телеграфними стовпцями і розраховуючи відстань до неї, на яку йому потрібно було б вистрілити, якби він прицілювався з гранатомета. Тим часом бічним зором він пильнував за верхівкою пагорба, слідкуючи, чи немає за ними «хвоста» і чи раптом це не відволікаючий маневр.

І коли Рук припаркувався і Джонатан рушив крізь вітер йому назустріч, посміхаючись та присвітлюючи ліхтариком, він уявляв, як убиває двох своїх гостей світловою чергою, ущерть розстрілюючи їхні зелені обличчя почер-говим шквалом вогню. Противника знищено. За Софі відплачено.

Але зараз, коли вони вже поїхали, він заспокоївся і подивився на все по-новому. Буря вщухла, залишаючи по собі порвані на клапті хмари. Подекуди з’явилися зорі. Сірі кульові отвори відтворили навколо місяця схему розльоту уламків. Джонатан дивився, як задні фари «Ровера» минають луговину, де він висадив цибулинки ірисів. Через кілька тижнів, думав він, якщо кролики не проберуться крізь сітку, вся лука стане рожево-бузковою. Задні фари минули огорожу для биків, і він згадав, як одного теплого вечора, повертаючись з Фалмута, застав зненацька Джейкоба Пен-ґеллі з його дівчиною, тіла яких були прикриті лише одне одним: Джейкоб відхилився назад, дівчина прогнулася до нього, немов акробатка.

«Наступного місяця тут все буде блакитне від цвітіння дзвоників, — якось сказав йому Піт Пенґеллі. — Але цього місяця, Джеку, все золотисте стане ще золотистішим, бо всім на зло цвістимуть дрік, первоцвіт і дикі нарциси. От сам побачиш, Джеку. Будьмо!»

«Довершити себе, — знову і знову повторював собі Джонатан. — Знайти ті частинки себе, яких завжди бракувало.

Стати справжнім чоловіком, таким, як зі слів батька, ти ставав у армії: цілісним чоловіком.

Стати комусь у пригоді. Випрямити спину. Скинути тягар з душі».

Джонатану стало погано. Він пішов на кухню і випив склянку води. Потім завів мідний корабельний годинник, який висів над дверима, навіть не задумуючись, для чого це робить. Відтак пішов у вітальню, де і тримав свої скарби: бабусин годинник у довгому дерев’яному футлярі з однією гирею, придбаний за безцінь у «Дафні» на Чепел-стріт. Він потягнув за мідний ланцюжок, аж поки гиря не опинилася згори. Потім запустив маятник.

— Тоді я, мабуть, поїду на трошки до своєї тітки Гіларі у Тінмут, — сказала Мерилін, переставши плакати. — Мені не завадить змінити декорації, правда?

У Джонатана теж була своя тітка Гіларі, вона жила у Вельсі біля гольф-клубу. Вона мала звичку ходити кімнатами, вимикаючи після нього світло, і у темряві молитися вголос своєму дорогому Господу Богу.

— Не їдь, — благав він Софі, благав у кожен відомий йому спосіб, поки вони чекали на таксі, яке мало завезти їх назад у аеропорт Луксора. — Не їдь, — благав він її у літаку. — Покинь його, він уб’є тебе, не ризикуй так, — благав він її, коли садив у таксі, яке мало завезти її назад до її квартири і до Фредді Гаміда.

— Містере Пайн, кожен має звести свої рахунки з життям, — сказала вона, гірко посміхаючись. — Бути побитою своїм коханцем — це для арабської жінки далеко не найгірше приниження. Фредді дуже багатий. Він дав мені певні фінансові обіцянки. А я мушу зважати на свій немолодий вік».

9

В Есперанс Джонатан прибув у День матері. Його підвіз уже третій цементовоз за останні чотириста миль, цього разу він вийшов на перехресті на початку авеню де Артизан. Джонатан йшов вулицею, розмахуючи торбиною зі своїми пожитками і читаючи вивіски: «Merci maman»[34]; «Bienvenue a toutes les mamans»[35] і «Vaste buffet chinois des meres»[36]. Північне сонце діяло на нього немов еліксир. Йому здавалося, що з кожним подихом він вдихав не лише повітря, а й світло. «От я і вдома. Ось я».

Після восьмимісячного сну під сніговою ковдрою це розслаблене золоте містечко у провінції Квебек немов купалося у надвечірньому сонці, що і відрізняло його від подібних йому поселень, які розкинулися вздовж найдовшого в світі поясу нефриту. Це містечко вознеслося вище, ніж Тіммінс, у західній частині нудного Онтаріо, вище, ніж Валь-д’Ор чи Амос на сході, на цілу милю вище сірих поселень ділових інженерів-гідроелектриків на півночі. У садку біля білої

церкви з масивним дахом і гострим шпилем, наче ті солдати, вишикувалися нарциси і тюльпани. Кульбаби розміром з доларові банкноти росли на трав’яному пагорку за полі-ційним відділком. Урешті оговтавшись від зимування під снігом, квіти буяли так само, як і містечко. Крамнички для несподівано розбагатілих чи оптимістично налаштованих покупців, на кшталт «Boutique Bebe» з рожевими жирафами на вітринах, піцерії, названі на честь успішних шахтарів та золотошукачів, аптека, яка пропонує послуги гіпнотерапії та масажу, бари з неоновою підсвіткою, названі на честь Венери та Аполлона, і поважні доми розпусти, названі на честь тих мадам, які вже давно не ходять білим світом, японська сауна з пагодою і садом, вимощеним пластикови-ми гранулами, банки на будь-який колір і смак, ювелірні магазини, де злодюжки колись переплавляли дорогоцінні метали, вкрадені у шахтарів, і досі час від часу так робили, весільні салони