Читати книгу - "Нічний адміністратор"

— Ні-ні, все минуло добре. Порізав, зашив, перев’язав — все про все не тривало довше ніж півгодини.

Вони стояли на кухні. Беррове обличчя все ще поколювало від холоду. «Вилизаний сосновий стіл, — помітив він. — Відполірована долівка з плитняку. Віддраєний мідний чайник».

— Дуже боліло?

— Так як завжди, коли виконуєш службовий обов’язок, — відповів Джонатан.

Вони стримано засміялися, досі чужі один одному.

— Я мусив привезти вам новий документ, — сказав Берр, як завжди одразу ж переходячи до справи. — Вам потрібно його підписати при свідках, якими будемо ми з Руком.

— Що в цьому документі написано? — спитав Джонатан.

— Та всіляка дурня, — відповів Берр, звинувачуючи у всьому стару добру бюрократію. — Обмеження відповідальності. Такий собі страховий поліс. Ми вас ні до чого не примушували, а ви на нас не подасте до суду, бо не маєте жодних претензій до уряду, що б не спливло: чи службова недбалість, чи зловживання службовим становищем, чи ще казна-що. Якщо ви випадково випадете з літака, то це теж буде виключно ваша вина. І так далі.

— Їм стає страшно, правда?

Берр уловив підтекст запитання і одразу ж повернув його назад.

— А вам, Джонатане? Справа ж у вас насправді, еге ж? — Джонатан уже відкрив рот, щоб заперечити, але Берр його перервав. — Замовкни і слухай. У цей же час завтра ти будеш у розшуку. Тебе хотітиме бачити виключно поліція, і більше ніхто у цілому світі. Всі, кому доводилося з тобою знатися, як один повторюватимуть одне й те саме «я ж тобі казав». Усі решту будуть розглядати твоє фото у газеті, щоб видивитися в твоїх рисах патологічного вбивцю. А це, Джонатане, довічне ув’язнення. Від нього вже ніколи не втечеш.

Джонатану раптом згадалася Софі посеред розкоші Луксора, те, як вона сиділа на цоколі, обійнявши коліна руками і впившись поглядом у ряди колон. «Містере Пайн, мені потрібен затишок вічності», — казала вона.

— Я все ще можу зупинити годинник, якщо ти цього хочеш, і жодних наслідків, окрім як для мого самолюбства, — продовжував Берр. — Але якщо ти хочеш вийти з гри, але в тебе надто кишка тонка, щоб це визнати, чи якщо ти просто боїшся образити дядечка Леонарда чи ще якийсь ідіотизм у цьому ж дусі, то раджу набратися сміливості і сказати про це негайно, а не потім. Ми все ще можемо мило повечеряти і попрощатися, а потім роз’їхатися в різні боки, не тримаючи один на одного зла, принаймні ненадовго. Але це можна зробити виключно зараз, а не завтра ввечері чи будь-коли опісля.

«Обличчя потемніло, — помітив Берр. — І знову той пильний погляд, який відчуваєш на собі, навіть коли він його відводить. Кого ми виховали?» Він знову оглянув кухню. Картини кораблів, які пливуть, напнувши вітрила. Де-не-де дерев’яне кухонне приладдя і мідне начиння місцевого виробництва. Блискуча тарілка з написом «Ти Бог, який бачить мене».

— Ти впевнений, що не хочеш, щоб я поклав усі твої речі кудись на зберігання? — запитав Берр.

— Ні, немає потреби. Просто продайте їх, не ускладнюйте собі цим життя.

— Раптом тобі захочеться знову їх мати, коли ти врешті прихилиш десь голову.

— Краще подорожувати без зайвих речей, справді. Не чути нічого нового, правда? Я маю на увазі нашу мішень. Він усе ще робить те ж саме, що й раніше, живе там, де й жив, і так далі? Нічого не змінилося?

— Джонатане, наскільки мені відомо — ні, — відповів Берр і на його обличчі з’явилася спантеличена усмішка. — І я постійно тримаю руку на пульсі. Він щойно придбав собі роботи Каналетто, якщо це тобі про щось говорить. І ще декілька арабських коней для своєї стайні. А ще гарненьке діамантове кольє для своєї дами. Ці кольє — наче нашийники, як для кімнатних песиків. Вочевидь, вона і є для нього ручною собачкою.

— Можливо, вона може собі дозволити бути лише такою, — сказав Джонатан.

Він простягнув перебинтовану руку, і на частку секунди Берру здалося, що Джонатан хотів, щоб він її потиснув. А потім второпав, що Джонатан насправді хотів подивитися на документ, тож він почав шукати у кишенях пальта, а потім піджака, і врешті витягнув звідти важкий заклеєний конверт.

— Я не жартую, — сказав Берр. — Це лише твоє рішення.

Лівою рукою Джонатан дістав з шухляди на кухні гострий столовий ніж, притиснув руків’я до сургучу, щоб розламати печатку, а потім розрізав конверт уздовж згину. Берр здивувався, для чого йому знадобилося ламати печатку, хіба що він хотів похизуватися своєю вправністю.

— Прочитай його, — наказав Берр. — Прочитай кожне дурне слово стільки разів, скільки заманеться. Ти — містер Браун, якщо ти ще не здогадався. Безіменний доброволець під нашим пильним керівництвом. В офіційних документах такі, як ти, завжди містери Брауни.

Надруковано Гаррі Полфрі для Рекса Ґудгью. Передано Леонарду Берру для підпису містера Брауна.

«Просто ніколи не згадуйте при мені його справжнього імені, — наполягав Ґудгью. — Вважаймо, що я його забув. І хай так і буде надалі».

Щоб прочитати листа, Джонатан підніс його до гасової лампи. «Що він за один? — уже всоте ставив собі одне й те ж саме запитання Берр, розглядаючи по-мужньому м’які риси його обличчя. — Мені здавалося, що я його вже розкусив. Але ні».

— Подумай ще раз, — заохочував Джонатана Берр. — Вайтголл усе добре обдумав. Я змусив їх переписати листа двічі. — Ще одна, тепер уже остання, спроба. — Скажи це вголос, лише для мене, гаразд? «Я, Джонатан, упевнений». Ти ж прекрасно знаєш, у чому саме, ти вже не раз це обдумував. І ти все ще впевнений.

Джонатан знову усміхнувся, і від цього Берр почав почуватися ще більше спантеличеним.

Джонатан знову простягнув перев’язану руку, цього разу, щоб узяти в Берра ручку.

— Леонарде, я впевнений. Я, Джонатан. І завтра вранці моя впевненість нікуди не подінеться. Як мені підписатися? Джонатан Браун?

— Джон, — відповів Берр. — Своїм звичним почерком. — Дивлячись, як Джонатан акуратно виводить слова «Джон Браун», перед Берровими очима мимоволі промайнув образ Коркорана, який підписує черговий документ своєю кульковою ручкою.

— Готово, — сказав він радісно, щоб заспокоїти Берра.

Але Берру нібито все ще чогось не вистачало.