Читати книгу - "Сестри крові"

монастиря. В темних сінях віяло прохолодою і вогкістю. Вони піднялися сходами, і біля масивних дерев’яних дверей, оббитих залізними штабами, зупинилися. Брамник постукав. З-за дверей почувся чийсь голос. Ані брамник, ані гість не розчули слів, але обом з тону голосу було зрозуміло, що їх запрошують. Брамник прочинив двері й пропустив ченця, а потім зачинив за ним двері й приклав вухо. За столом, заставленим книжками й всипаним паперами, сидів старенький ґвардіан[39] ордену бернардинців. Побачивши гостя, він прудко підвівся і поквапився до нього:

— Ваша превелебносте! Ваша превелебносте! — торохтів він. — Авжеж, ми вас чекали. Як добиралися?

— Може бути, ваша велебносте.

— Ходімо сядемо на канапі. Там буде нам зручніше бесідувати. Та й ось наготували нам на столику, що Господь послав.

На столику лежали нарізаний сир, скибки чорного хліба, горіхи й родзинки. Ґвардіан та Великий Інквізитор вмостилися на канапі, господар налив у келихи білого вина. Надпивши трохи, Інквізитор промовив:

— Ближче до справи, ваша велебносте. Ваш лист мене неабияк зацікавив, адже ви повідомили про випадок справді дивовижний, хоч уже й відомий з історії. Маю на увазі «Кодекс Ґіґас», чи то пак «Біблію диявола», створену понад триста років тому в Празькому монастирі бенедиктинського ордену. Чернець, якому помагав диявол, навіть його там зобразив. Дивно, що в диявола нема крил мухи. Але, мабуть, і в такому образі нечиста сила з’являється.

Звісно, ґвардіан чудово знав про цю таємничу книгу на 640 сторінок, яку за одну ніч надиктував сам нечистий ченцеві-переписувачу взамін за душу.

— Так, ваша превелебносте, це відома річ, — погодився він. — Але схожа історія трапилася і в нас.

Брат Томаш, якому вже перевалило за вісімдесят, завершивши надзвичайно ґрунтовний коментар до «Арґонавтики» Валерія Флакка, волік решту відпущених йому днів за переписуванням святих книг і якось, неквапно копіюючи діярій монастиря, помітив, що в переписуваний текст вкраплюються слова, яких він не писав. Вони вигулькували геть поза його волею і спотворювали зміст, а в деяких випадках навіть ображали й лаяли поважних персон монастирської братії, яких було згадано в діярії. Брат Томаш не міг повірити своїм очам, а тому поквапився до ґвардіана й показав свою копію діярію. Яке ж було його здивування, коли ґвардіан сказав, що все гаразд, нічого там такого нема. Брат Томаш і собі придивився і на свій подив справді нічого зайвого не помітив. Йому стало соромно. Що про нього подумають? З’їхав з глузду?

— Вам треба відпочити, брате Томашу, — промовив тоді лагідно ґвардіан і поплескав його по плечах. — Не конче так виснажливо працювати, як ви ото робите. Підіть прогуляйтеся садом, ачей там малини й порічки доспіли.

Брат Томаш слухняно пішов гуляти садом, поласував ягодами, але його не покидало відчуття, що хтось за ним стежить, хтось пильнує кожен його крок, а щойно він озирався, той хтось невідомий зникав у кущах, які лише шелестом своїм видавали чиюсь присутність, хоча в саду ополудні не було ні душі. Томаш згадав, що полудень, як і північ — улюблена пора полуденного біса. Може, то він і збиткується над ним? Йому вчулися обережні кроки, шепіт, посапування, а коли підвів голову, то побачив на даху щось чорне, схоже на великого комара, який перебігав з місця на місце і робив знаки своїми лапками. Ще за хвилю побачив, як його власна тінь починає несамовито рости і формується в крилатого диявола, ось він уже розкинув крила і змахнув ними. Брат Томаш скрикнув і чимдуж побіг до своєї келії. Там він розгорнув свою копію діярія і знову побачив усі ті погані слова, які й бачив раніше. Як же їх показати ґвардіанові чи кому іншому з братії? Мабуть, неможливо. Він змушений лише сам бачити все це плюгавство, ці підступні фіґлі біса. Він погортав сторінки й вжахнувся ще більше — копії рисунків, які він так старанно змальовував теж збагатилися сороміцтвами, любасними сценами й усіляким свинством. Не помогло кроплення святою водою, ані торкання сторінок святим розп’яттям. Біс глумився над ним, а Томаш спереживався не на жарт і з розпачу кинув рукопис у вогонь. Полум’я весело танцювало довкола манускрипту, ласо його лизало червоними язиками, але шкоди не чинило — рукопис залишався неушкодженим. Довелося його вийняти з вогню і покласти на поличку. Після цього чернець показав свій манускрипт ще кільком монахам, цікавлячись, чи не помітили вони щось незвичайне, але ніхто з них не бачив того, що старий Томаш.

Іншого разу він, гортаючи старе видання Псалтиря, помітив біля кожного псалму від руки написані дати. Воно ніби й нічого дивного, що для зручності хтось вказав, коли в який день читається той чи інший псалом, але біда в тому, що ці дати не відповідали справжнім датам. Так псалом 109, себто доволі похмурий псалом прокляття на ворога, був позначений датою 25 квітня, а на цей день припадало цілком веселе свято — День святого Марка.

Щось з цією келією не гаразд, думав чернець, озираючи її з тривогою та шукаючи бодай натяку на таємний сховок демона, звідки той глумиться над ним. Але в келії давно ніхто не жив, вона раніше правила за комірку, де зберігався всілякий непотріб, який шкода було викинути, хоч ним ніхто й не користувався, аж поки новий ґвардіан не звелів усе спалити й облаштувати келію для переписувача. І ось уже третій рік жив тут Томаш, однак увесь цей час нічого подібного з ним не траплялося. Та на цьому дивиса не завершилися. Одного дня він помітив, як зі щілини між брилами, якими було вимуровано стіни, тоненькою цівкою сочиться щось червоне, але не сягає долівки, а зникає біля самої підлоги в іншій щілині. Томаш спочатку думав, що то йому привиджується, і кілька разів протер очі, але цівка не зникла й продовжувала стікати й зблискувати від світла свічки. Чернець наблизився до стіни, поклав долоню на камінь, з-під якого вона витікала, й відчув тепло — камінь був такий теплий, як стіни монастиря знадвору, коли їх розпече сонце. Але в келії сонця не було. Томаш попхав камінь і відчув, що він совається в різні боки. Тоді він став обома руками його розхитувати, поволі підтягуючи до себе, камінь слухняно висовувався, наче шухляда. Добувши його до половини, чернець зупинився. Сил, щоб втримати таку брилу в руках, у нього не було. Він покликав ченців з сусідніх келій, і спільними зусиллями вони витягли брилу та поклали її на