Читати книгу - "Сестри крові"

— Гей! — спалахнув Франц. — Ти її... Я ж просив нікого тут не рухати!

— Не переймайся. Я ситий і уконтентований. Тому ми тільки покохалися. Я трішки її підпоїв. У Інквізитора теж є своя місія, але яка її мета, я не довідався.

Незабаром удалині з’явилися вежі й бані Львова, вже здалеку грав манливими блискітками золотий левик на вершечку ратуші. Уздовж Полтви фуркотіли численні млини — Королівський, Райців, Долішній, Зимноводський, Пекарський. Бурхлива піниста Полтва, яка приносила Львову достаток і владу, оспівана поетами, які заселили її води русалками та наядами, а її береги — фавнами і мавками, зараз була тиха і спокійна, але під час злив вона виходила з берегів, і тоді могутні темні хвилі зносили все на своєму шляху, збивали в щільний гурт кораблі, перекидали човни й барки, трощили склади купців і хатинки рибалок. Хвилі ці ховали безліч таємниць затонулих човнів, кораблів, рибалок, коханців, самогубців...

«Он кораблі затонулі, що пахнуть імбиром, перцем кайєнським і цинамоном — колиски для сліз і скелетів, оброслі тишею й часом, — писав поет. — Кожен із морців колишніх затис в п’ястуку маленький, мов усміх, архіпелаг... Читаєш назви тих кораблів і не знаходиш знайомого, вдивляєшся в черепи і жодного не впізнаєш.

В час, коли обриси ночі вирізьблює світло снів, скидаються люди на рослини попід водою, а як лагідна річка сну почина висихати і проглядають де-не-де білі обмілини, стривожені топельців обличчя намагаються заховатись у хвилях при березі, накритися рибками, верболозом, птахами і гніздами їхніми, закутатись в хмари і зорі.

Наче вигнані з віршів слова потаємні — чарівниці випорхують із димарів затонулих міст, чарівниці, які зимують на дні ще незнаних вод і в ясну погоду зводять угору латаття долонь. Розквітають їх перед понад будинками, як спадохрони, вони вибирають серця із грудей топельців, вилущують з них таємниці, і спорожнілі серця спливають на поверхню, наче мертві коропи...»

Іспанці висипали на поклад. Що ж, мені пора. Я кивнула Анрієті. Вона, обережно роззирнувшись, тихо ушилася і наздогнала мене дорогою до каюти.

— Що, зозулько, хочеш нових пестощів? Але, мабуть, нема на те часу. Ми вже з тобою у Львові гульнемо.

— Ні-ні, часу й справді обмаль. Мені просто треба перевдягнутися. Хочу, щоб ти мені допомогла.

Коли ж вона побачила сукні, які я придбала, то не могла стримати захвату.

— О, свята Терезо, невже ти все це сама вибирала?

— Ні, в мене була подруга.

— Нічого не скажеш, — хитала вона зачудовано головою. — Подруга має смак. Ну, що ж — до діла. Ти покіль роздягайся, а я підберу тобі щось із цього скарбу. Спочатку сорочка. Ось ця. Чи ти ба! У мене така сама. Далі йде спідниця, а за нею сукня з адамашку зі златоглавом і нідерландським мереживом. Але спочатку одягни панчохи й мештики.

Вона мені помогла зашнурувати корсет, який увиразнив мої перса, дбайливо зачесала, почепила на вуха сережки, а на шию намисто і поглянула критичним оком.

— Гм — ти чудово виглядаєш. Однак дечого бракує. Де тут у тебе косметика? В цій торбинці?

Вона вийняла рум’яна, пудру, червону помадку й чорний тоненький вуглик, яким обвела мої очі. Червоним олівчиком темнішої барви обвела мої вуста так, що вони стали випуклими. Я не впізнала себе в люстеркові. Невже це я?

Анрієта задоволено усміхалася. Потім відступила на кілька кроків і оглянула мене всю з ніг до голови.

— Ти красуня. Зараз наші іспанці втратять голови. Особливо Алонсо. Він, бідачка, й досі белькоче. Мене нетерпець бере бути присутньою при твоїй появі у світ.

Правду кажучи, у мене підкошувалися ноги від хвилювання. Анрієта взяла мене під руку, й ми вийшли на поклад. Я намагалася тримати свою щиру усмішку на прив’язі, хоча це й було не просто, бо хотілося розреготатися, побачивши всі ці вибалушені очі та роззявлені роти, а відтак почути здивовані вигуки: «Карамба! Карахо! Санта Марія! Санта Антоніо!» — і оплески Франца та Ульріха. Навіть капітан не стримався і, підпливши до нас, узяв мою руку й поцілував зі словами:

— Дозвольте висловити свій захват. Просто не віриться! Ви розіграли нас настільки чарівно й неповторно, що я пам’ятатиму це все своє життя. Анрієто! — він помахав їй пальцем. — А ви були втаємничені, та не прохопилися нам ані словом?

— У нас, жінок, свої секрети, — усміхнулася Анрієта. — Лоренцо зник! Віва Юліана!

Найголосніше, звісно, гукали Франц та Ульріх. І цей крик уже лунав над Полтвою. Ми минали човни й барки, нам з них привітно махали руками. Вздовж річки на брилах каміння сушилася випрана білизна, і розлягався ляскіт праників, поміж верб виднілися широкі сідниці прачок з голими литками, що біліли з-під закасаних спідниць. Попереду вже темніла Краківська брама. Ми наблизилися до рогатки, капітан заплатив, рогатка піднялася, а до нас підплив лоцманський човен і попровадив до причалу, де вже стояв «Стрибог» і ґалеон, яким, мабуть, приплив принц. З човна дали знак, і з корабля скинули кітву, а морці спустили човни.

— Йоган! Йоган! — загукав Франц, показуючи на берег.

З причалу нам махав капелюхом Калькбреннер. Він був не сам — я побачила Айзека, Лукаша й Руту. Лукаш був зодягнений на мадярський манір у темно-зелену оксамитову бекешу, гаптовану срібними нитками, Рута в довгій білій сукні, розшитій червоними маками, стояла, пригорнувшись до НЬОГО. Я поверталася в порожнечу.

Розділ 9

Львів. Великий інквізитор.

Початок жовтня 1648 року

Надвечір до брами Бернардинського монастиря під’їхала темно-каштанова карета, на козлах якої сидів похмурий візник з поораним зморшками обличчям. Він зістрибнув на землю і відчинив двері. З карети вийшов чернець з глибоко насунутим каптуром і рушив до брами. Хода його була важка й повільна. Він вдарив кілька разів залізним кільцем і став чекати. За хвилю прочинилося вічко, чиєсь уважне око обстежило гостя.

— Quis est?[37] — прохрипів брамник.

Прибулець озирнувся на візника, той квапливо заскочив на козли й стьобнув коней, щойно тоді пролунала відповідь:

— Expectatus![38]

Брама заскрипіла, чернець увійшов на подвір’я, освітлене смолоскипами, що стриміли з мурів. Брамник йому низько вклонився, зачинив браму й повів до