Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

забава в «цю-цю-бабку». Убивати людей тільки тому, що вони є римокатоликами і то без огляду чи то вони жінки, чи діти, чи старці, а позваляти, щоб боєздатний польський елемент [...] громадився по містах — це безглуздя. [...] Завернути з дороги ще час. Що до цього часу діялося, звалити на рахунок німців, більшовицької партизанки, війни і т.п.[206]

Однак керівництво ОУН-Б вважало, що можна водночас провести чистку і виграти всю справу в пропагандистському сенсі. З одного боку, антипольські акції виправдовували заувагами: «Наш народ робить те, що роблять великі держави». З іншого ж боку, розуміючи суперечливий характер чиненого, закликали діяти, «приховуючи те, що зроблено»[207]. Тому й далі нещадно втілювалася політика доконаних фактів, а водночас від самого початку бійні готувалися пропагандистські стратегії, покликані не тільки виправдати українські починання, а й відповідальність за них перекласти на польську сторону.

Таким чином, антипольські акції завжди виправдовували, в тому числі й у офіційних наказах вищого керівництва ОУН і УПА, дійсною та гаданою співпрацею між поляками та німцями й радянською владою. Пізніше почали також покликатися на вбивства українців на Холмщині, які нібито вже від 1941 року набули масового характеру. Окремі напади охоче обґрунтовували необхідністю помсти за акти польської відплати, витворюючи таку хронологічну послідовність подій, у якій поляки неодмінно першими вдавалися до неприхованого насильства. Хорошим прикладом цього може послужити тут пропагандистська брошура діяча ОУН Мирослава Прокопа Куди прямують поляки? Дії УПА представлені в ній, як захисна реакція на «польський терор» і спробу загарбати українські землі. Згідно з цією версією, саме польське підпілля першим заходилося мордувати цивільних українців, що зумовило спонтанний бунт української людності, яка виступила проти гнобителів. Допіру пізніше до акції приєдналися загони УПА. Заперечуючи можливість вчинення українцями військових злочинів, водночас ретельно фіксувалися всі польські злочини з наміром використати їх у пропаганді. Бандерівці міркували, зокрема, про публікацію спеціальної Білої книги з описами лихих вчинків польського підпілля супроти українців. Її планували опублікувати одночасно українською, польською та французькою мовами.

У цьому контексті варто нагадати про певну подію. Одна зі зв’язкових Шухевича Катерина Міхалкевич на допиті в НКВС розповіла про спеціальне завдання, яке отримала від командувача УПА на початку 1944 року. Вона мала відвідати на Волині ті місця, де «німецькі есесівці» убили значну кількість польського та українського населення, щоб «розшукати» свідків, які б підтвердили, що винуватцями цих злочинів були комуністичні партизани — росіяни. Ось що вона сказала на допиті: «Розпорядження Шухевича я виконала, я знайшла фіктивних свідків і записала відповідні акти»[208]. Здається малоймовірним, що ОУН-Б препарувала матеріали, покликані відбілити німецькі злочини. Значно ближчим до істини виглядає припущення, що справа стосувалася польських сіл, вимордуваних УПА.

Всі інструкції стосовно антипольських акцій вважалися суворо таємними, також у офіційних заявах ніколи не згадували про існування наказів згори, які вимагали «усунення» поляків. Ця завіса таємниці була такою щільною, що навіть після падіння комунізму в дев’яностих роках XX століття живі ще тоді бандерівські діячі категорично заперечували існування подібних наказів, стверджуючи, що то вигадки людей, вороже налаштованих до незалежної України.

Галицька різанина

Антипольська акція в Східній Галичині

Перші напади

Улітку 1943 року римо-католицький священик Юзеф Анчарський, перебуваючи у Скалаті, занотував:

Тінь Волині впала на наші терени. Що буде, коли і в нас виникнуть банди й почнуть нас мордувати? Ось питання, до якого безугавно повертається раз у раз кожен поляк. Що буде завтра, післязавтра, а може, наступної ночі? Людські серця огортає моторошний страх перед найближчим майбутнім [...]. А українці глузують собі з поляків і поширюють чутки, які збільшують перестрах[209].

Цим побоюванням уже незабаром судилося матеріалізуватися. Масову антипольську акцію попередила хвиля окремих убивств, які перекотилися Східною Галичиною, починаючи з середини 1943 року. Вибір жертви спершу визначав її статус у польській громаді. Цілком можливо, що принагідно залагоджувалися різні особисті порахунки. Владислав Ціхоцький, пов’язаний із Польським Опікунським Комітетом у Чорткові, 22 листопада 1943 року занотував:

Українці, зухвалі від цілковитої безкарності, послідовно займаються знищенням польського населення, мордуючи вже серед білого дня на вулицях священиків, лікарів, лісників, поштарів, службовців, управителів фільварків, рільників, узагалі поляків[210].

Наприклад, 17 липня 1943 року боївка ОУН замордувала начальника пошти в Торському Юліана Бураковського. У ніч із 3 на 4 серпня був убитий під час службової поїздки до Чернелиці інструктор тютюнової фабрики в Ягольниці на прізвище Костецький. У ніч із 15 на 16 вересня в Лімній (Турківський повіт) вчинено напад на пошту та дитячий будинок, загинули три особи, в тому числі листоноша. В середині жовтня в Ганачеві був убитий колишній учитель Станіслав Вайс, котрий працював сортувальником у лісі. Під час видачі деревини до нього підійшли кілька українців і, прочитавши вирок, застрелили його з пістолета. 25 жовтня під час поїздки із Заліщиків до Тлустого загинув збирач податків Станіслав Зелінський.

Чимало ліквідаційних акцій були спрямовані проти римо-католицьких священиків. 8 вересня безслідно зник священик Владислав Білінський з парафії Котів у Бережанському повіті. На нього напали, коли він їхав на велосипеді між Літятином і Базниківкою, і як той не пручався, затягли його до лісу. Того ж місяця під час нападу ОУН на Тлусте були викрадені й убиті на узліссі два інших римо-католицькі священики (отець Станіслав Шкодзінський і отець Броніслав Майка). Водночас там було замордовано поштаря Вілька з дружиною і телеграфіста Адамського. 28–29 вересня була атакована плебанія пароха отця Романа Даци (псевдо в АК — «Льонґін») у Журавниках, як пише Єжи Венґерський, «ненависного українцям за реполонізацію того села»[211]. Коли мешканці плебанії почули голосний стук у двері, мати священика заштовхнула його в заглиблення під підлогою, що врятувало парохові життя. Проте, сама вона разом із економкою не вціліла — жінки загинули від рук бандерівців. 12 жовтня був убитий священик Тадеуш Стронський з парафії у Старих Скоморохах і священик Антоній Вежбовський з парафії в селі Библі (Рогатинський повіт).

Станом на травень 1944 року за оцінками польського підпілля «римо-католицьке духовенство Львівської архієпархії досі втратило від рук українців 32 священики (від рук німців — 4). То були найбільш енергійні та надзвичайно бойові, з високими організаторськими здібностями особи, і їх втрата завжди була для парафії болісним ударом»[212].

Частими жертвами вбивств були лісничі. Доглядачі лісу, що цілком зрозуміло, досконало орієнтувалися в терені, яким опікувалися, стаючи, залежно від їхніх