Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

УПА атакувала тільки окремі села, скажімо ті, де були самооборони, а отже тому вони могли становити загрозу для українських партизанів. Можливо, таким чином вони хотіли уникнути волинського сценарію, — там у низці населених пунктів після початку різанини постали бази самооборони. Тому було вирішено в першу чергу атакувати ті польські поселення, які б могли зіграти роль галицького Пребражого.

Не пізніше, як у березні, Головне командування УПА віддало наказ, щоб на початку квітня розпочати в усій Східній Галичині масові операції вигнання поляків. Члени ОУН-Б, котрі служили в українській поліції, мали спровокувати якомога масовіше дезертирство її службовців до загонів українських партизанів, а з поліцаїв планувалося утворювати нові підрозділи УПА. В травні 1944 року наказ із інструкцією-описом вигнання повторно розіслали командирам УПА. Цей документ зберігся в одному з київських архівів. У ньому читаємо:

З огляду на офіційне становище польського уряду у справі співробітництва із совєтами, з наших земель поляків слід усувати. Прошу це розуміти так: наказати польському населенню переселитися на чисто польські землі. Якщо воно цього не зробить, тоді вислати боївки, які будуть ліквідувати мужчин, а хати і майно палити (розбирати). При цьому ще раз звертаю увагу на те, щоб поляків закликати залишити землю і щойно опісля ліквідувати їх, а не навпаки (прошу на це звернути особливу увагу)[202].

Навіть із тексту наказу видно, що низові структури організації часто його не дотримувалися, вбиваючи всіх зустрічних поляків. Грецько-католицький священик отець Павло Олійник висловив це так: «військовим відділам партизан було приказано залякуванням гнати з українських земель ляхів. А якщо партизанські погрози не мали впливу на польське сільське населення, тоді партизани вночі, або вдень наскакували, на польські хати в селах і вбивали від найменшого до найбільшого»[203].

Масованого українського удару було завдано в перші дні квітня 1944 року, а особливої інтенсивності атаки набули у Страсний тиждень. Так само, як на Волині, Великдень 1943 року можна вважати початком масової антипольської акції, так і в Галичині — вона розпочалася на Великдень 1944 року. Подібно, як і на Волині, акції передувало дезертирство поліції, зокрема, в Яворівському повіті. В подальші місяці напади на польські села не припинилися. Під час тих нападів часто вбивали всіх мешканців поселення, незважаючи на вік і стать. Це діялося всупереч черговим наказам командування УПА, яке розпоряджалося уникати вбивства жінок і дітей. Інша річ, що ми не знаємо випадку бодай догани з цього приводу, винесеної комусь із партизанів УПА.

10 липня 1944 року командувач УПА в Східній Галичині Василь Сидор «Шелест» віддав наказ:

Наказую постійно по поляках вдаряти до остаточного винищення з цих земель. Черговість протипольських акцій: а) нищення бойової сили ворога, б) активісти і сексоти, в) відплатні акції. Форми: а) з’єднана акція відділів на польські скупища, б) непокоюча акція підвідділів, стеж і т.д. Як і передше не вільно ліквідувати жінок і дітей. В деяких випадках визвати поляків терміново покинути українські землі[204].

Термін «відплатні акції» означав напади на замешкані поляками поселення. Варто відзначити, що «Шелест» у своєму наказі розпорядився попереджувати атаки листівками тільки в деяких випадках.

Територія операцій УПА поволі пересувалася із заходу на схід. До кінця червня 1944 року вони охопили всі повіти Східної Галичини. Українські ініціативи не були хаотичними: партизани прагнули зайняти найкращі стартові позиції на випадок можливої війни з поляками. УПА прагнула створити міцні бази в Карпатах і на Тернопільщині, оточити Львів із навколишніми селами та перерізати коридори між Львовом і Любліном.

Польське питання стало предметом дискусії під час Великого Збору Української Головної Визвольної Ради, який відбувся в липні 1944 року. Цей орган був задуманий як надпартійна політична платформа для УПА. Хоча в дискусії лунали голоси (наприклад, Зенона Пеленського), що «як політичний елемент — поляки не є загрозою», втім переважала думка, яку Лев Шанковський жорстко висловив так: «Єдина розмова з ними — це розмова гвинтівками й гарматами».

Підводячи підсумки обговорення, Шухевич ствердив:

Ми з поляками провадимо війну на північно-західних українських землях. Коли українська поліція на початку 1943 року пішла в підпілля, німці спрямували [туди] польську поліцію з СС. Польська поліція (Шупо) з СС проводила операцію, застосовувала жорсткі та нелюдські методи. Польський елемент, розпорошений на Волині, цілковито паралізував пересування УПА. Відповідь на це дали самі мешканці Волині — провели заходи по мешканцях. Поляки почали чинити опір. Тоді почалася ліквідація польського населення на Волині [виділення моє — Ґ. М.], яка закінчилася влітку 1943 року. Залишилися тільки острови під німецькою охороною, а потім розгорнулася УПА. [...] З квітня 1944 року [...] командування УПА віддало наказ виселити поляків, якщо самі не переселяться. Удари тривають. [...] Жінки потрапляли тільки випадково [...]. На Холмщині в березні та квітні цього року поляками були вбиті близько 2000 українців, жінок і дітей [...]. Там наші загони тепер охороняють життя українців і українську територію. [...] Ми створюємо для себе зручні позиції, яких неможливо добитися за зеленими столами [переговорів — Ґ. М.]. Обдурити себе не дамо. Українські маси в наших руках[205].

Хоча не відомо, чи Шухевич відповідав за вбивства на Волині, проте, легко зауважити, що пізніше він акцептував антипольську акцію в тому регіоні. Натомість у випадку Східної Галичини він брав активну участь у процесі прийняття рішень про деполонізацію, висловлюючись за її проведення. З певністю він також наглядав за антипольськими чистками в Галичині, якими безпосередньо керував Василь Сидор «Шелест», його довірена особа та підлеглий ще з батальйону «Нахтіґаль».

Українські діячі велике значення надавали пропаганді. Вони чудово усвідомлювали, яким важливим є сприйняття подій міжнародною громадськістю. Тут варто процитувати висловлювання «старшого за віком члена ОУН», яке, мабуть, віддзеркалює погляди частини бандерівських діячів:

Вигнати на захід мазурів, кольоністів, яких на наші землі спровадив польський уряд, випечи огнем і залізом, якщо не хочуть піти добровільно — це добре. Знищити провідників [...] по містах чи чисто польських селах; за напади на наших людей, яких вони допускаються, назначити як відплату кілька чи кільканадцять польських голов і виконання точно придержуватися — це слушне. За нищення наших людей на Холмщині вислати там туди сильну боївку — хай б’ється з польською боївкою. Уряджувати тут відповідні акції на поляків і то не рівні — бо вони вбивають наших священиків, учителів, адвокатів, війтів, мужів довір’я і т.п. А тут вбивають бідноту, яка в політичному житті ніколи участи не брала — це