Читати книгу - "Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск"

Та щойно я задумалася глибше, то збагнула: а чи все так однозначно?

Тільда й її батько — вони були карателями для інших. Для рабів, яких вони продавали, били, ламали долі. Їхні руки були в крові. Багато років. І все це — з усмішками, з гордістю.

Жаліти їх?

Я намагалася. Справді намагалася уявити, що кожен має шанс на спокуту. Але я згадала сльози полонених у клітках, знайдені дитячі тіла, погляди жінок, які втратили надію.

І мені ставало холодно. Дуже холодно. Навіть на сонці.

Коли Тільду били, я відчула, як стискається моє серце. Я чула її зойки, її благання, і в якусь мить ледь не похитнулася.

Але вже в наступну мить я згадала її сміх — тоді, коли мене принижували. Згадала, як її пальці стискали моє горло. Це була не людина — хижачка. І тепер їй довелося скуштувати те, що вона сама сіяла. Можливо, я жорстока. Можливо, надто. Але в цьому світі, куди мене закинула доля, інакше не вижити. Тут доброта — розкіш, за яку платиш болем. Я зрозуміла це на власному досвіді.

Наїна дивилася на мене зі співчуттям. Не тому, що їй було шкода Тільду. А тому, що вона знала — я вперше бачила смерть. Не кіношну. Справжню. Запах крові, крик, судоми в повітрі — це неможливо забути. Я намагалася дихати. Глибоко. Рівно. Але в грудях калатав клубок — не від страху, не від жалю, а від… розуміння. Від усвідомлення того, що зло може бути прекрасним. А справедливість — потворною.

Увечері, коли сонце опустилося за пагорби, в лонггауз увійшов він — жрець. Мовчки. Зайшов, наче тінь, ковзнув по підлозі, ніби був частиною цього світу, і водночас — над ним.

Ґлейв підвівся з-за столу, в його обличчі не було звичної жорсткості. Швидше — настороженість. Я ж встала з лави, мимоволі вхопившись за край сукні.

— Навіщо ти прийшов? — хрипко запитав Ґлейв.

Жрець не відповів одразу. Обвів нас поглядом. Зупинився на мені.

— Ти знайшла його. Прийшла. З’єдналася. — Його голос був низьким, оксамитовим. — Ти виконала призначення і волю богів.

— Ти хочеш сказати… — почала я, але він підняв руку.

— Ти не можеш піти. Шлях назад закрито.

Я відчула, як підгинаються коліна. Як?! Все? Назавжди?

— Але, — додав він, і його губи сіпнулися в ледь помітній усмішці, — магія слухняна любові. І дещо… можна змінити.

Ґлейв напружився. Його рука стиснулась у кулак.

— Ти… хочеш сказати… я?

Жрець кивнув.

— Спробуй. Ти вже носиш її слід. Вона — частина тебе.

Ґлейв підняв руки. Я бачила, як тремтять його пальці. Навколо них почало мерехтіти світіння. Воно йшло звідкись зсередини. Ніжне, м’яке, але могутнє. Його з’єднані пальці почали описувати в повітрі кола. Спочатку невпевнені, потім — чіткі. Простір між його долонями спалахнув. Тканина повітря затремтіла, і… я побачила обриси. Силует кола. Воронка. Усередині — небо. Але не наше. Зовсім не наше.

— Це… — видихнула я.

Жрець тільки підморгнув. Його очі — кольору гарі й золота — блиснули, і він, не промовивши ні слова, вийшов. Розчинився, як пил на вітрі.

Ґлейв стояв, не ворушачись. Його груди важко здіймалися. Портал (?) тремтів. Коливався. Чекав…