Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

Роан повернувся у всій номер. Він сів за ноутбук і спочатку забронював два квитки а потім почав переглядати повідомлення. Їх як виявилося, було як ніколи багато.

«Он як. – відмітив в дуках чоловік. – Вартувало мені один раз не заночувати в себе, як відразу ж всім став моментально потрібний. Ну та нехай!». Та радості від всіх цих повідомлень у нього не було абсолютно.

Дехто з друзів пропонував йому приєднатися до них в Загребі. Дехто повідомляв, що може прибути до нього. І звісно ж нав’язувалися в компанію. Навіть Адамчик, і той не забув про нього. Він знову запрошував Роана приєднатися з їхнього гуртка.

–  На жаль, пані та панове, – бурмотів Роан, – не цього разу! Не зараз! І не з вами!

Він вперше зміг сказати їм всім своє тверде «ні», не рахуючи це якоюсь образою. «В мене також є і свої особисті інтереси. І вони повинні стояти в мене на першому місці!»

Але останнє повідомлення заставило Роана дещо остинути. Писала Юнта. Чого б це раптом? Звичайно, вона писала не просто так! Вона з якогось дива цікавилася, з ким же це проводить час її « дорогоцінний мужчинчик, що аж не має можливості відповісти на дзвінок в десятій годині вечора!»

– Е ні, це вже занадто! – сказав сам до себе Роан. – Моя справа с ким. С ким хочу з тим і проводжу!

Він просто видалив усі повідомлення, вимкнув ноутбук і почав збиратися. Часу було дуже мало. Також він подзвонив Ален і повідомив, у котрій годині у них виїзд.