Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

Під час сніданку Ален розповіла йому, що дуже любить тварин.

– Ти знаєш, вони такі милі, особливо, коли ще маленькі. – сказала дівчина. – У нас вдома було декілька кіз, кролики, коні і навіть корова. В дитинстві я весь час проводила з ними.

– І тому ти вегетаріанка? – спитав Роан.

– Так! І тому також. До речі, це дуже добре впливає на організм. Але я ні в якому разі нікого не вмовляю, і тим паче не заставляю, робити так само.

– Чому? Адже, кожен, хто у що-небудь вірить намагається нав’язати це всім навколо!

– Ти так говориш, наче атеїст про служителів культу. – усміхнулася Ален. – Але ж у кожного є своє бачення, свої особливості, своя філософія.

Так, це правда, є. Але як пояснити це тим, хто цього не хоче зрозуміти від слова ніяк. Як, як – та ніяк! От і все.

– Знаєш, Роане, – звернулася дівчина, – можливо ми…

– Ні, ми сьогодні ж їдемо в Соренто.

– Чого? – здивувалася Ален. – Хіба тут погано? До того ж, там може бути хтось із твоїх друзів.

Роан розумів до чого вона хилить. Але сьогодні його це не хвилювало. І взагалі, чому його це має хвилювати? Він же ж нічого не вкрав! Ні в кого не забрав дружину! Але ж у нього самого є дружина.

– Я просто хочу тути. От і все.

– Але я не готова. – запротестувала дівчина. – До того ж, в мене нема грошей не такі поїздки. Я не планувала лишні розходи.

– Якщо я запропонував – значить я оплачую.

Він, можливо, хотів ще щось сказати. Але говорити більше не було потреби. Що ще казати!? Для чого лишні слова?!