Читати книгу - "Як зруйнувати Америку за три прості кроки, Бенджамін Аарон Шапіро"

всі люди створені вільними, то це остаточно. Якщо вони наділені невідчужуваними правами — це остаточно. Якщо влада урядів походить зі згоди тих, ким вони управляють, — це остаточно. Ніякого прогресу, ніякого подальшого руху не може бути поза цими положеннями. Якщо хтось заперечуватиме їхню істинність або правильність, то єдиним напрямком, в якому ця людина рухатиметься історично, буде не вперед, а назад — у ті часи, де не було рівності, не було прав особистості, не було народовладдя... Ми живемо в добу науки і величезного нагромадження матеріальних цінностей. Не вони створили нашу Декларацію. Декларація створила їх.

Як відзначає Ґрінспен, між 1921 і 1929 роками ВВП Америки зростав на 5% за рік. Процвітання поширювалося по всій країні, й американці охоче його підтримували.

Усе розсипалося не від краху фондового ринку в 1929-му, а від реакції уряду на цей крах. На момент обвалу ринку всім кермував президент Герберт Гувер. Його відповідь на кризу було доволі прогресивістською: він вимагав потужного урядового втручання в економіку. У Білому домі провели засідання промисловців, на якому президент вимагав утримати платню робітникам на рівні, вищому за той, який міг дати ринок, — що збільшило обсяги безробіття. Він зафіксував митні ставки, впроваджені в попереднє десятиліття, що призвело до кризи попиту. Число безробітних стрибнуло від 5 мільйонів 1930 року до 11 мільйонів у 1931-му. У червні 1932-го Гувер підвищив ставку податку на дохід від 24 до 48%, пояснивши це так: «Ми не можемо підтримувати ані суспільну довіру, ані стабільність федерального уряду, не вдавшись до тимчасового збільшення податків». Така політика втручання в поєднанні з митними ставками, що діяли ще з 20-х років, дала в підсумку глобальну кризу, яка вилилася в масове безробіття по всьому західному світі, а в Європі прискорила початок найбільшого конфлікту в історії людства.

І попри все ця політика стала моделлю для «Нового курсу» Франкліна Делано Рузвельта. Рузвельт продовжив політику Гувера з подвійною силою. Член «мозкового тресту» Реймонд Моулі визнавав: «Коли ми увірвалися у Вашингтон, ...виявилося, що всі суттєві ідеї [«Нового курсу»] привів у дію ще 100-денний Конгрес у часи адміністрації самого Гувера». Рекс Таґвелл, радник Рузвельта, який захоплювався «силою колективної волі» в Радянському Союзі, так само зауважував: «Ми надто суворо критикували людину, яка винайшла більшість механізмів, що ними скористалися ми самі».

Держава Рузвельта перетворилася на тиранію в економіці: його адміністрація тиснула на бізнеси, щоб ті вивішували в себе емблему «Блакитного орла» — знак того, що компанія виконує приписи Національної адміністрації відновлення промисловості; також адміністрація Рузвельта примушувала бізнеси обмежувати виробництво, щоб ціни зростали, а також коритися вимогам профспілок, які здійснювали контроль через нову Національну раду трудових відносин. Щоб проштовхнути ці нововведення, Рузвельт організовував величезні схеми перерозподілу коштів і застосовував найпотужніші демагогічні прийоми. Він називав 20-ті роки добою «фальшивого процвітання» і спрямовував увесь свій гнів на «спекулянтів», проголошуючи: «Я вірю в індивідуалізм в усьому доти, доки індивідуаліст не починає діяти за кошт суспільства». Але це, певна річ, означало, що індивідуаліст не має під собою твердого ґрунту, позаяк майже будь-яке індивідуальне діяння можна сприйняти як опозицію нечітко визначеним суспільним інтересам. Франклін Рузвельт навіть називав заможних американців «економічною шляхтою», стверджуючи, що проти «привілейованих князів цих економічних династій» мають виступити «мінітмени[27] нової ери», що «політична рівність, яку ми колись здобули, втрачає сенс проти нерівності економічної». На думку Рузвельта, активний уряд, який діє у відповідності до «духу милосердя», порушуючи межі Конституції, кращий, ніж «постійне відсторонення уряду, який вмерз у лід власної байдужості».

Політика Рузвельта, на відміну від його риторики, виявилася грандіозним фіаско — принаймні у справі допомоги американській економіці. Вона значно розширила розмір та масштаби державного управління, але продовжила Велику депресію на сім років, як вважають економісти Гарольд Коул і Лі Оганян із Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі. Вони стверджують: «Навіть пересічні показники в роки “Нового курсу” зменшилися, порівняно з тим, що було до президентства Франкліна Рузвельта... Загальна кількість робочих годин на дорослу особу в 1939 році становила приблизно на 21% менше, ніж у 1929-му». Споживання також різко впало, коли уряд встановив контроль за цінами й платнею. Адміністрація Рузвельта цілеспрямовано порушувала закони про конкуренцію, створюючи картелі у провідних галузях промисловості й дозволяючи змови великих компаній щодо підвищення цін з метою підвищення платні працівникам. Як і в будь-якій економічній політиці, покликаній дати вигоду небагатьом, усе робилося коштом більшості. Зрада засадничих принципів обернулась економічною катастрофою.

Утім, політика Рузвельта мала один великий успіх: вона змогла переконати демократів, що класова війна ефективна, що уряд розв’яже всі проблеми, що сама основа американських прав потребує глибокої реструктуризації.

Спасителька Заходу

Хай якими були гріхи економічної політики Рузвельта, вони блякнуть проти радянської централізованої економіки, яка призвела до загибелі десятків мільйонів людей. Хай якими були гріхи централізації влади за Рузвельта, вони ніщо проти аналогічного процесу в нацистській Німеччині, що теж коштувало життя десяткам мільйонів. І справді, коли нацистський режим скинув кайдани Версальської системи — і США, і Європа здригнулися. Доки Захід нарешті збагнув усю небезпеку ремілітарізованої Німеччини й агресивного СРСР, Друга світова війна вже почалась і континентальна Європа, від Італії до Фінляндії, опинилася під владою тиранів.

Америка, що лежить за океаном, залишалася для Заходу великою надією. Під час Великої депресії країна обрала ізоляціоністську позицію, зосередившись на внутрішніх економічних негараздах. Власну армію Америка скоротила так, що 1939 року за чисельністю посідала тільки дев’ятнадцяте місце у світі — між Португалією і Болгарією. І все ж Америку повсюдно і непомилково вважали сплячим велетнем. Коли після капітуляції Франції посаду прем’єр-міністра Великої Британії обійняв Вінстон Черчилль, він дав славнозвісну обіцянку битися з нацистським тираном на берегах моря і присягнув, що народ імперії боронитиметься доти, як «у Богом призначений час Новий Світ з усією його міццю не виступить на порятунок і звільнення Старого». Якщо колись і був час для Джефферсонової «Імперії свободи», щоб повстати й захистити свої вічні засади, то цей був той самий час.

Моральний конфлікт у Сполучених Штатах ставав очевидним день у день. У грудні 1940-го, за рік до нападу на Перл-Гарбор, Рузвельт попереджав: «Ще ніколи із часів Джеймстауна і Плімут-Рока американська цивілізація не опинялася в такій небезпеці, як тепер... Досвід двох попередніх років безсумнівно довів, що немає країни, яка могла б усмирити нацистів. Ніхто не зробить із тигра кошеня, просто погладивши його. Не буває примирення без жорсткості. Не можна домовитися з підпаленою бомбою. Ми