Читати книгу - "Як зруйнувати Америку за три прості кроки, Бенджамін Аарон Шапіро"

Проте неспокій і невдоволення всередині країни не вщухали ще довго, і на сцену вийшли політики-прогресивісти, які, наслідуючи прогресивістів німецьких, виступали за ширше втручання уряду в економіку. То була епоха великих розумів при владі: навіть ті лідери, що мали вигоду з безмежної свободи «Позолоченої доби», стали вважати за потрібний широкий урядовий контроль американської економіки. Президент Теодор Рузвельт ішов в авангарді цього наступу, пояснюючи: «Спроба заборонити комбінування (корпоративні зростання) виявилася ґрунтовно невдалою. Вихід із цього полягає не в намаганнях припинити такі комбінації, а в їх повному контролі в інтересах суспільного добробуту». Називаючи це «чесною угодою»,

Рузвельт намірявся повалити великі й успішні бізнеси заради добробуту громадян. У 1910 році, виступаючи в канзаському місті Осаватомі, Рузвельт виклав засадничі положення (якими століття по тому надихатиметься Барак Обама):

Відсутність ефективного обмеження з боку штатів та особливо національного уряду на нечесне збагачення призвело до створення невеликого класу надзвичайно заможних і економічно впливових людей, головною метою яких є утримання і збільшення своєї влади. Першочерговою потребою є зміна умов, які нині дозволяють цим людям накопичувати владу, не скеровуючи її на загальний добробут, якого вони повинні були б прагнути. Ми не відмовляємо жодній людині в багатстві, яке є наслідком її власної сили й заповзятливості, якщо діла її спрямовані на збільшення добробуту її співгромадян.

Іншими словами, бізнес мусив робити, що скаже уряд, інакше уряд його змусив би. І Теодор Рузвельт був готовий навіть вийти за межі Конституції — й узагалі порядності, — щоб здійснити замислене. Під час страйку у вугільній галузі 1902 року Рузвельт погрожував відправити для розв’язання конфлікту армію, за переказами, викрикнувши: «До біса Конституцію, коли людям треба вугілля!». Рузвельт добре знав, що інвективи Аптона Сінклера щодо чиказької м’ясної промисловості були нісенітницею (сам Сінклер був соціалістом, і його товариші вітали його книжку як елемент успішної пропаганди), але йому було байдуже — він вважав Сінклера «істеричним, неврівноваженим і неправдивим», — проте скористався Сінклеровою брехнею, щоб проштовхнути Закон про чистоту харчових продуктів і медикаментів 1906 року. За адміністрації Теодора Рузвельта Конгрес ухвалив Шістнадцяту поправку, яка легалізувала федеральний прибутковий податок, і Сімнадцяту поправку, яка зняла контроль законодавчих органів штатів над сенаторами, після чого вони могли обиратися напряму. Крім того Рузвельт агресивно застосовував Антитрестовий закон Шермана 1890 року — дещо неоднозначний документ, який закликав до боротьби з трестами — розмаїтими бізнесами, що нібито «стримують торгівлю», хоча внаслідок антитрестових заходів зазвичай зниження цін у відповідних галузях не відбувалося.

Прогресивізм Теодора Рузвельта проклав шлях політиці Вудро Вільсона. Його філософія державної влади була прозорою: влада не повинна мати меж. «Уряд, — пояснював він, — робить те, що дозволяє досвід або вимагає час». Його погляд на лідерство був не менш лячним: «Люди є глиною в руках вправного лідера». Вільсон не був єретиком: елементи його філософії можна знайти у багатьох видатних мислителів — від Джона Дьюї до Вальтера Раушенбуша, очільника так званого руху Соціального Євангелія. Вільсон був повнокровним прогресивістом, який вважав, що уряд повинен контролювати економіку через мережу чиновників виконавчої гілки влади, й це слід робити задля повалення багатіїв. «Власність, порівняно з гуманністю і життєдайною червоною кров’ю американського народу, має посідати друге, а не перше місце», — демагогічно міркував Вільсон. Він заснував Департамент праці, на законодавчому рівні створивши гілку федеральної влади, призначену суто для «зрощування, плекання і розвитку добробуту робочих людей, поліпшення умов їхньої роботи й надання їм можливостей для вигідного працевлаштування». Як це мало узгоджуватися з Конституцією, ніхто не знав — але то була дуже амбітна епоха. На практиці Департамент праці став — і залишається — знаряддям примусу, вбудованим у механізм діяльності профспілок. Вільсонова профспілкова політика була такою потужною, що він навіть скористався початком Першої світової війни для реформування американських робочих місць, визнавши можливість профспілок вести колективні переговори, а разом із цим — восьмигодинний робочий день. До того ж Вільсон об’єднав загальний прогресивістський ентузіазм щодо євгеніки.

Участь Америки у Першій світовій війні — можливо, неминуча після німецьких нападів на американські судна, а можливо, і ні — допомогла звільнити Європу від агресії Німеччини: російське самодержавство, на той час повалене, замінив комуністичний режим, який уклав із Німеччиною сепаратний мир. Тепер Німеччина дістала змогу скерувати всю військову міць на західний фронт, проте американські солдати допомогли зупинити цю кровотечу й повернути хвилю навспак. Історик Джеффрі Воуро прямо зазначає: «Якби 1918 року армія США не почала наступ у Франції, Німеччина виграла б війну».

Війна спричинила ще більше втручання уряду в справи всередині країни. Вільсон переслідував незгодних, застосовуючи Закон про шпигунство 1917 року і Закон про підривну діяльність 1918-го, а також викривав засобами пропаганди всіх, хто виступав проти будь-якого з аспектів війни. Як зазначає Джона Ґолдберґ, «Навіть після війни Вільсон відмовлявся звільнити останніх з американських політв’язнів; лише наступна республіканська адміністрація відпустила на волю соціаліста Юджина Дебса, який виступав проти війни, та інших».

«Велике мислення» Вільсона залишило свій слід і на світових справах. У своїй кампанії 1916 року він обіцяв не вступати у світову війну, і ця обіцянка, вочевидь, дала уряду Німеччини причину вірити в можливість своєї перемоги в Європі, поки Америка не втручатиметься. Оголосивши війну, Вільсон висловив своє бачення міжнародної спільноти, світу «безпечного для демократії». Вільсонів погляд на моральний інтернаціоналізм різко суперечив реалізму, який доти панував у міжнародній політиці Америки. Вільсон навіть привітав революцію в Росії, яка призвела до багатьох десятиліть правління антилюдської радянської влади.

Коли війна скінчилася, і відновився приплив людських ресурсів в економіку, основні галузі промисловості по всіх Сполучених Штатах паралізували страйки — і це було початком відмови від рузвельтівсько-вільсонівського прогресивізму... принаймні на той час. Епоха «буремних двадцятих» стала прямою відповіддю на добу прогресивізму, яка їй передувала. Америка поринула у вільне життя, вільну економіку і більш вільну культуру. Культурною купіллю став Голлівуд, американський автомобіль став символом добробуту, стали можливими повітряні подорожі, радіо стало засобом масової комунікації. Бейб Рут, Чарлі Чаплін і Волт Дісней здобули всесвітню славу. Президент Кельвін Кулідж пояснював: «Людина, що будує завод, — будує храм. — І додавав: — Якщо федеральний уряд піде в небуття, народ у своєму повсякденному житті ще досить довго не відчуватиме цієї втрати».

Кулідж розумів, що принципи вільної економіки закладено батьками-засновниками: виступаючи з промовою на урочистостях із нагоди 150-річчя Декларації незалежності, він сказав:

Якщо