Читати книгу - "В обіймах Казанови, Роберт Форісь"

щось мокре ляпнуло їй в чоло, Ельжбета підняла голову й глянула на дах карети. Це був Антоній, що звисав над поруччям багажника. Очі лакея, холодні й вирячені, дивилися на неї з жахливою порожнечею, а з його розкритого рота капала кров. Ймовірно, він там переховувався від бандитів, але це не врятувало його від смерті.

Вона знову озирнулася на Казанову, якого оточили головорізи, які відтісняли його до кущів. У Джакомо кровоточила рана на стегні, і він все гірше міг впоратися з тиском нападників.

Вона мала щось зробити, але не знала, що робити.

Погляд Ельжбети впав на мертвого розбійника, що лежав біля її ніг. Куля, випущена з пістолета, який був у Казанови, вирвала з чоловіка шмат плоті від шиї, оголюючи хребет і щелепу. П’ятнадцять хвилин тому старостина, мабуть, знепритомніла б від такого жахливого видовища, але тепер усе, що вона відчувала — це були втома та гнів. Сокира, випущена бандитом у момент смерті, валялася на відстані витягнутої руки, потрібно було лише присісти або нахилитися, щоб підняти її. Вона не завагалася це зробити. Сокира була масивною і незграбною, але вага інструменту додавала їй впевненості. Ельжбета міцніше стиснула дерев’яне топорище обома руками й рушила до бійців.

Казанова знову похитнувся на пораненій нозі й ледве уникнув удару багнетом. Бандити, зайняті боєм, не помітили, як жінка знайшлася у них за спинами. Ельжбета розмахнулась і заплющила очі перед тим, як лезо сокири зі страшним тріском вп’ялося в череп найближчого до неї розбійника. Вона відчула, як хтось витягнув топорище з її руки.

Вона відкрила очі від страху, що другий розбійник помститься їй, але в цей момент того пронизала шпага Казанови.

Вони були врятовані. Жінка відчула, що її ноги ослабли, і вона впала навзнак. Перш ніж вона впала на землю, сильні чоловічі руки підхопили її й підняли. Крізь туман в очах Ельжбета побачила обличчя Джакомо, коли він ніс її до карети.

Жінка думала про чоловіка, якого тільки що вбила. Її почало рвати.

Казанова поставив її на землю і тримав зігнутою, щоб Ельжбета не впала в смердючу калюжу. Коли нудота вщухла, він простягнув їй шарф. Вона витерла рот і випросталася.

Всюди лежали мертві, закривавлені люди. Вона особисто вбила двох з них.

Лише тепер Ельжбета почала розуміти, що вбивство бандитів ще не означає кінець їхнім бідам. Вони залишилися самі, на відлюдді, без прислуги. Наче цього було недостатньо, один із коней був серйозно поранений і не міг тягнути екіпаж.

Казанова простягнув їй руку. Вона вдячно оперлася на неї.

– Ти була дуже сміливою, — вдячно сказав він.

– У мене завжди була схильність поводитися по-дурному.

– Я б назвав це мужністю.

– І перше, і друге часто закінчується однаково погано, — відповіла вона, дивлячись на закривавлені штани Казанови.

– Як твоя нога?

Він скривився.

– Бувало і краще, рана несерйозна, але її треба зашити, щоб зупинити кровотечу. У моїй коричневій сумці лежать медичні інструменти.

Вона кивнула.

– Де ця сумка?

– У багажнику.

— Я принесу, — сказала Ельжбета.

Вона перебралася в задню частину карети. Відкрила багажне відділення. Викинула кілька пакунків і витягла медичну сумку.

Тим часом Казанова, спираючись на шпагу, дошкуляв до відчинених дверей каюти й зазирнув усередину. Побачивши труп бандита, що лежав між сидіннями, він витягнув його з салону та безцеремонно скинув на землю. Потім, стогнучи від болю, улігся на канапі.

– Допоможи мені зняти штани, — попросив він, коли Ельжбета повернулася.

Венеціанець був блідий і виглядав так, ніби от-от знепритомніє. Жінка відчула приплив паніки від думки, що він може померти й залишити її саму серед усіх цих мертвих тіл. Вона взяла себе в руки. Рана була не така серйозна. І все ж вона мусила допомогти Джакомо. Вона нервово проковтнула слину й обережно відстібнула ремінь. Казанова підняв стегна, щоб їй було легше зняти бриджі. Вона опустила їх йому на коліна, відкривши жахливу рану на стегні.

– Спершу треба її очистити, найкраще міцним спиртним, – вирішив Казанова.

Він потягся до схованки за початої пляшки з коньяком.

– Мені придасться знеболення, — сказав він і підніс склянку до рота. Після кількох добрих ковтків, його обличчя порожевіло, чоловік зітхнув і повернув пляшку Ельжбеті.

– Починай, — промовив він крізь зуби.

Старостина облила рану з пляшки. Казанова скрикнув від болю, закинув голову назад і вилаявся по-італійськи. Вона дочекалася, поки спирт змиє кров, а потім знову продезінфікувала рану. Тепер, коли з неї зчистили кров, вона не виглядала такою загрозливою. Жінка відчувала справжню гордість.

– Ти маєш її зашити, — безжально розвіяв її самовдоволення Казанова.

Вона мало не випустила пляшку з рук.

– Що значить зашити? — безглуздо спитала вона.

– Знаєш, голка з ниткою. Що зазвичай роблять жінки, - він насторожено подивився на неї. – Здається, ти ж робила це в дитинстві? – стурбовано запитав він.

– Звичайно, мати вважала це обов’язком кожної доброї дружини… – вона глянула на його стегно… – Але це зовсім інше.

– Сам я не зможу, але скажу, що робити. Домовились?

Ельжбета знову подивилася на рану й поставила пляшку.

– Згодна, що мені робити?

– Знайди швейну голку та нитку в сумці. Вони в чорному футлярі.

Коли вона вказала на футляр, він кивнув.

Ельжбета спробувала вставити нитку у вушко довгої вигнутої голки. Вона не змогла зробити це ні з першого, ні з другого, ні навіть з третього разу. Не могла стримати тремтіння рук.

Жінка закусила губу до крові й глянула на Казанову.

Той виглядав переляканим. Джакомо спостерігав за нею, піднявши брови, але, на щастя, утримався від коментарів.

Жінка відчувала, що не може зробити цього повністю тверезою. Потягнулася до пляшки, яку відставила вбік, і, не морочачи голову пошуками кубка, випила залишки бренді. Дама не могла дозволити собі таку поведінку, але Ельжбеті було байдуже. Мало того, що була закривавлена ​​й промерзла, так ще й збиралася зашивати живу людину, хоч голки в руці не тримала з шістнадцяти років.

Вона викинула порожню пляшку крізь відчинені дверцята карети й знову спробувала вставити нитку. Цього разу у неї вийшло з першого разу.

Коли вона зробила перший укол, Казанова здригнувся, але з його вуст не пролунало жодного слова скарги. Жінка обережно протягла нитку через шкіру, і з рани витекло небагато крові.

– Зшивай щільним стібком, — крізь зуби наказав Джакомо.

Ельжбета закусила губу й знову встромила голку в