Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 3. Драматичні твори, Микола Васильович Гоголь"

Федір Федорович. Але, друже мій, Семене Семеновичу, чудне й ти знову питання задав. Ти ж знов-таки й не красунь, як і ми всі, грішні. Не можна ж сказати вже так напрямки, щоб твоє обличчя було зразком зразків. Хоч як розглянь, трошки косувате: ну, а коли косо, то вже й криво.

Петро Петрович. Панове, ви вдалися зовсім в інше питання. Це лежить на сумлінні кожної людини; нам смішно й трактувати про те, у кого обличчя криве, а у кого ні. Але ось у чому головна річ, дозвольте мені знову повернутися до того ж: не бачу я великого розуму в комедії, не бачу мети, принаймні в самому творі це не виявляється.

Микола Миколайович. Але якої ж ви хочете ще мети, Петре Петровичу? Мистецтво вже в самому собі має свою мету. Прагнення прекрасного і високого — ось мистецтво. Це неодмінний закон мистецтва; без цього мистецтво — не мистецтво. А тому ні в якому разі не може воно бути неморальним. Воно прагне неодмінно добра, позитивно чи негативно; чи показує нам красу всього кращого, що тільки є в людині, чи сміється з потворності всього гіршого в людині. Якщо покажеш усю погань, яка тільки є в людині, і покажеш її таким чином, що кожний з глядачів матиме до неї цілковиту відразу, питаю: хіба це не похвала всьому доброму? Питаю: хіба це не похвала добру?

Петро Петрович. Безперечно, Миколо Миколайовичу; але дозвольте, все ж вам…

Микола Миколайович (не слухаючи). Не те погано, що нам показують погане в поганому, і ти бачиш, що воно погане в усіх розуміннях; але те погано, коли нам показують його так, що не знаєш, погане воно чи ні; те погано, коли роблять привабним для глядача лихе; те погано, що змішують його в такій мірі з добром, що не знаєш, до якого боку пристати; те погано, що добре показують нам таким чином, що в добрі не бачиш добра.

Перший комічний актор. Присягаюсь, суща правда, Миколо Миколайовичу! Ви сказали те, в чому я завжди був переконаний, та тільки не вмів так добре висловити. Те погано, що в добрі не бачиш добра. А цей гріх є у всіх модних драмах, якими повинні ми тішити публіку. Глядач виходить з театру й сам не може вирішити, що таке він бачив: зла людина чи добра була перед ним. До добра не тягне його, від зла не відштовхує, і залишається він немовби уві сні, не засвоївши з того, що бачив, ніякого для себе правила, до чого-небудь придатного в житті, збившись навіть і з того шляху, яким ішов, готовий піти за першим, хто поведе, не питаючи, куди й чого.

Федір Федорович. І додайте, Михайле Семеновичу, яка мука для актора виконувати таку роль, якщо тільки він справжній артист у душі.

Перший актор. Не кажіть цього: ваші слова влучають у самісіньке серце. Не можете зрозуміти, як часом буває гірко. Вчиш, розучуєш цю роль, і не знаєш сам, якого надати їй вираження. Іноді забудешся, ввійдеш у становище персонажа, захопишся, зворушиш глядача, а коли згадаєш, чим ти його зворушив — бридкий станеш самому собі: хотів би просто провалитися крізь землю, а від оплесків гориш, як від власного сорому. Я й вирішити не можу, що гірше: чи показувати злочини таким чином, щоб глядач готовий був з ними примиритися, чи не показувати подвиги добра в такому вигляді, що глядач не закипить увесь бажанням з ними подружитися? Те й друге, як на мене, — гниль, а не мистецтво. Глибоко сказав Микола Миколайович: те погано, коли в добрі не бачиш добра.

Другий актор. Справедливо, справедливо: те погано, коли в добрі не бачиш добра.

Петро Петрович. Проти цього я не можу анічогісінько заперечити. Микола Миколайович сказав глибоко; Михайло Семенович розвинув ще більше. Але все це не відповідь на моє запитання. Те, що ви зараз сказали, тобто щоб добре показане було справді з силою магічною, що захоплює не тільки людину хорошу, але навіть і погану, а погане було виражене в такому зневажливому вигляді, щоб глядач не тільки не відчув бажання примиритися з виведеними персонажами, але, навпаки, бажання як швидше їх відштовхнути від себе, — все це, Миколо Миколайовичу, повинно бути неодмінною умовою кожного твору. Це навіть і не мета. Кожний твір повинен мати, крім цього всього, своє власне, особисте вираження, Миколо Миколайовичу, інакше пропаде його оригінальність. Миколо Миколайовичу, — чи розумієте ви це? Тим-то я не бачу в «Ревізорі» того великого значення, якого надають йому інші. Треба, щоб було відчутно зрозуміло, для чого написано той чи той твір, у що саме б’є він, до чого хилиться, що нове хоче довести собою. Ось що, Миколо Миколайовичу, а не те, що ви говорите взагалі про мистецтво.

Микола Миколайович. Петре Петровичу, та як же ви говорите, до чого хилиться… та це ж… це ж видно…

Петро Петрович. Миколо Миколайовичу, цього не видно. Не бачу я ніякої особливої мети цієї комедії, виявленої ясно в самому творі; чи, можливо, автор з яким-небудь наміром приховав її. В такому разі це буде вже злочином перед мистецтвом, Миколо Миколайовичу, що ви собі не кажіть. Розгляньмо-но серйозно цю комедію: адже «Ревізор» зовсім не справляє такого враження, щоб глядач після нього освіжився; навпаки, ви, я гадаю, самі знаєте, що одні відчули безплідне роздратування, інші навіть озлоблення, а взагалі кожний виніс якесь гнітюче почуття. Незважаючи на всю приємність, яку збуджують вдало знайдені сцени, на комічне навіть становище багатьох персонажів, на майстерну навіть обробку деяких характерів, загалом залишається щось таке… я вам навіть пояснити не можу, — щось страхітливо-похмуре, якийсь страх через безладдя наше. Сама ця поява жандарма, котрий, мов кат якийсь, з’являється на дверях, це скам’яніння, викликане його словами, що сповіщають про приїзд справжнього ревізора, який має усіх їх знищити, стерти з лиця землі, вигубити дощенту, — все це якось надзвичайно страшно! Признаюсь вам достовірно, a la lettre[80], на мене жодна трагедія не справляла такого сумного, такого гнітючого, такого безвідрадного враження, і я навіть готовий підозрювати, чи не було у автора якого-небудь особливого наміру справити такий вплив останньою сценою своєї комедії. Не може бути, щоб це вийшло так, само собою.

Перший комічний актор. А ось, нарешті, догадалися поставити таке питання. Десять років грають на сцені «Ревізора». Усі, більш чи менш, нападали на гнітюче враження, яке він справляє, а ніхто