Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 3. Драматичні твори, Микола Васильович Гоголь"

Перший комічний актор (приймаючи вінок). Товариші, вмію цінити цей вінок.

Другий актор. Ні, не в руці тримати; надіньте-но на голову.

Усі актори і актриси. На голову вінок!

Гарненька актриса (виступаючи наперед з владним жестом). Михайле Семеновичу, вінок на голову!

Перший комічний актор. Ні, товариші, взяти вінок від вас — візьму, але надіти на голову — не надіну. Інша річ прийняти вінок від публіки як звичайний вираз привітання, яким вона нагороджує кожного, хто удостоївся їй сподобатися; не надіти такого вінка — означало б знехтувати її увагу. Але надіти вінок серед рівних собі товаришів, — панове, для цього треба мати надто багато самозакоханої впевненості в собі.

Усі. Вінок на голову!

Гарненька актриса. На голову вінок, Михайле Семеновичу!

Другий актор. Це наша справа; ми судді, а не ви. Будьте-но ласкаві спершу надіти його, а тоді ми вам скажемо, для чого вас увінчали. Ось так! Тепер слухайте! За те вам вінок, що ось уже понад двадцять років, відколи ви між нас, і немає серед нас нікого, хто був би коли-небудь вами скривджений; за те, що ви за всіх нас старанніше робили своє діло і вже цим самим прищеплювали охоту не стомлюватися на своєму поприщі, без чого навряд чи нам стало б сил. Яка стороння сила може так підштовхнути, як підштовхне товариш своїм прикладом? За те, що ви не про самого себе думали, не про те дбали, щоб тільки самому зіграти свою роль, але щоб і кожний не схибив у своїй ролі, і нікому не відмовляли в пораді, ніким не нехтували. За те, нарешті, що так любили діло мистецтва, як ніхто з нас ніколи не любив його. І ось вам за що підносимо тепер всі до одного вінок.

Перший комічний актор (зворушений). Ні, товариші, не було так, але хотілося б, щоб було так.

Входять Федір Федорович, Семен Семенович, Петро Петрович і Микола Миколайович.

Федір Федорович (кинувшись обіймати першого актора). Михайле Семеновичу! Себе не тямлю, не знаю, що й сказати про гру вашу; ви ніколи ще так не грали.

Петро Петрович. Не візьміть слова мої за лестощі, Михайле Семеновичу, але я мушу признатися, не стрічав, — а можу сказати не хвастаючись, був на всіх першорядних театрах Європи, бачив кращих акторів, — не зустрічав подібної гри, не візьміть мої слова за лестощі.

Семен Семенович. Михайле Семеновичу!.. (Неспроможний виразити словом, виражає рухом руки.) Ви просто Асмодей![79]

Микола Миколайович. Так досконало, в такій викінченості, так свідомо і з таким розумінням усього виконувати роль свою — ні, це щось вище за звичайну передачу. Це друге створення, творчість!

Федір Федорович. Вінець мистецтва — і більш нічого! Тут-бо, нарешті, пізнаєш високий смисл мистецтва. Ну, що є привабного, наприклад, в тому персонажі, якого ви зараз зображували? Як можна дати насолоду глядачеві в шкурі якогось шахрая? А ви її дали. Я плакав; але плакав не через співчуття до становища персонажа, — плакав з насолоди. Душі стало світло й легко. Легко й світло через те, що виставили всі відтінки шахрайської душі, що дали ясно побачити, що таке шахрай.

Петро Петрович. Дозвольте, однак, відсторонивши набік майстерну обстановку п’єси, подібної до якої, признаюсь, не зустрічав, — а можу сказати не хвастаючись, був на кращих театрах, — вже не знаю, кому завдячує автор: вам, панове, чи начальству наших театрів, — мабуть, тому і другому разом; але подібна обстановка винесе хоч яку п’єсу (не візьміть мої слова за лестощі, панове!) — дозвольте, однак, відсторонивши все це набік, зробити мені зауваження щодо самої п’єси, те саме зауваження, яке зробив я десять років тому, під час її першої вистави: не бачу я в «Ревізорі», навіть і в тому вигляді, в якому його дано тепер, ніякої істотної користі для суспільства, щоб можна було сказати, що ця п’єса потрібна суспільству.

Семен Семенович. Я навіть вбачаю шкоду. В п’єсі виставлене нам приниження наше; не бачу я любові до вітчизни в тому, хто писав її. І притому, яка неповага, яке навіть зухвальство… Я вже цього навіть не розумію, як сміти сказати в очі всім: «Чого смієтесь? — З себе смієтесь!»

Федір Федорович. Але, друже мій, Семене Семеновичу, ти забув; це ж не автор говорить, це ж говорить городничий; це говорить розлючений, роздосадуваний шахрай, якому, звичайно, прикро, що з нього сміються.

Петро Петрович. Дозвольте, Федоре Федоровичу, дозвольте вам, однак, зауважити, що слова ці, справді, справили дивне враження і, мабуть, не одному з присутніх у театрі здалося, що автор до нього самого звертає ці слова: «З себе смієтесь!» Кажу це… ви не беріть мої слова, панове, за яку-небудь особисту неприхильність до автора, або упередження, або… словом, не те, щоб я мав проти нього що-небудь, розумієте; але кажу вам про своє власне відчуття: мені здалось, ніби цієї хвилини стоїть передо мною людина, яка сміється з усього, що тільки в нас є; з прав, звичаїв, з порядків, і, змусивши нас же сміятися з усього цього, нам же каже в очі: «Ви з себе смієтесь!»

Перший актор. Дозвольте тут мені сказати слово. Сталося це само собою. В монолозі, зверненому до самого себе, актор звичайно звертається в бік глядача. Хоч городничий був у нестямі й майже марив, але не міг не помітити усмішки, що її збуджував він смішними своїми погрозами Хлестакову, який усіх обдурив і який в цей час чимдуж мчить собі на поштових, бог знає в яких краях. Дати саме той смисл, про який ви говорите, у автора не було ніякого наміру; я це вам кажу тому, що знаю невеличку таємницю цієї п’єси. Але дозвольте мені з мого боку спитати: ну, що коли б у автора була мета показати глядачеві, що він з себе сміється?

Семен Семенович. Дякую за комплімент! Я принаймні не вбачаю в собі нічого спільного з виведеними в «Ревізорі» людьми. Даруйте! Не хвастаюсь, що я не без пороків, так само, як і всі люди, але все ж я не схожий на них. Це вже занадто! В епіграфі поставлено: «Не кивай на дзеркало, коли пика крива!» Петре Петровичу, я питаю вас: хіба в мене пика крива? Миколо Миколайовичу, тебе я питаю: у мене пика крива? (Звертаючись до всіх інших.) Панове, я вас усіх питаю; скажіть: хіба у мене пика