Читати книгу - "Зачарований хутір, Валерій СЛОБОДА"

Пройшов вже добрий місяць, як Вереска поселилася на Максимовому хуторі. За цей час він викопав і облаштував для неї землянку поряд зі своєю. Правда, вона вийшла більш просторішою і комфортнішою ніж у нього, бо вже мав досвід і дуже старався вгодити жінці, яка подобалася йому. А ще вони разом суттєво розширили свої аграрії. Максим перекопав чимало землі для грядок, де вони посіяли пшеницю, просо та овочі, дякуючи Вересці, що прихопила з собою насіння, коли перейшла жити на хутір.

Проживаючи поряд, вони, звісно, спільно вели справи, розділивши між собою обов’язки. Максим, як і належить чоловікові, полював і займався чоловічими справами, а Вереска прийняла на себе забезпечення затишку на дві землянки. Такий розклад обов’язків влаштовував Максима, бо в нього залишалося більше вільного часу, щоб щось змайструвати, чи зайняти себе творчістю. Одне, що обтяжувало чоловіка, це бути поряд з жінкою, мати до неї почуття, і стримувати та подавляти в собі сексуальний потяг, усвідомлюючи, що ця близькість вже була. Він неодноразово робив спроби поновити такі стосунки, але все було марно. Згодом він зрозумів, що така поведінка Верески була не тому, що він їй не подобався, а так за безліч поколінь вже сформувався її жіночий організм. Жінки в цьому суспільстві відчували бажання до чоловіка тільки в час репродуктивності організму, а це відбувалося тільки в певний період. Такий спосіб розмноження був подібний тваринному, але, враховуючи інтелект людини, вони його окультурили і створили обряд на честь богині Дари. Тож, виходячи з цього, секс у цьому суспільстві відбувався не задля задоволення чи сексуального розвантаження, а виключно заради розмноження.

Вереска згодом, попри застереження Максима, все частіше навідувалася до селища. Вплинути на неї він ніяк не міг, бо, по-перше, не мав ніякого права, а по-друге, хоч би і мав, то не прив’язувати ж її, коли він відлучався на полювання. Бажання втримувати когось насильно в нього ніколи не виникало. Чому вона так туди прагнула попри небезпеку, Максим не знав, бо вона завжди відказувала, що їй це було потрібно. Зазвичай вона поверталася не з пустими руками, приносила якісь пожитки. Його це дратувало, бо не розумів навіщо так ризикувати заради харчів, наче вони тут помирають з голоду.

– Ти вважаєш, що глечик молока чи хмільний мед, якого ти навіть не вживаєш, вартий такого ризику? – обурювався Максим, після її чергового відвідування селища. – Добре, що тебе вчасно помітив Ярон і провів поміж пастками, які на тебе чатують поблизу селища. А якби тебе побачив не твій бр… – він на мить запнувся, бо чуть не виказав таємницю Ярона, – не твій друг, а хтось із холуїв Корзо? Ти уявляєш, що могло статися? – розпалювався все дужче він.

– Не кричи! Нічого ж не сталося, а мед я принесла тобі, – пригасила вона запал Максима.

– Вереско, я, звісно, люблю випити, але не настільки, щоб ти ризикувала собою заради цього, – пом’якшив трохи тон Максим.

– У мене, Максиме, там лишилася подруга і я за нею скучаю, ось і ходжу побачитися.

– Так вона могла б сюди приходити, і всім було б добре і безпечно.

– Не все так просто, Максиме… – майже прошепотіла Вереска і пішла до себе в землянку, давши йому зрозуміти, що мова на цю тему закінчена і Максиму довелося заткнутися.

Знервований Максим взяв своє мисливське приладдя і подався до лісу в протилежний бік селища. Полювання не вдавалося, він ніяк не міг на ньому зосередитися, бо геть забув за обережність і, видаючи свою присутність, розлякував звіра. Зрозумівши, що з цього нічого не вийде, він відшукав заячі стежки, поставив декілька петель і подався до озера в надії на успішну риболовлю.

Сонце добряче припікало, бо літо вже набирало сили. Перш ніж порибалити, Максим вирішив трохи освіжитись у воді, а заразом і скупнутися, адже добряче пропотів. Він підійшов до води і опустив руку, перевірити чи вона достатньо прогріта. «Вже тепла», – подумав він і згадав, що майже рік назад, так само тут перевіряв воду, тільки не за температурою, а чи вона була справжня.

Так, скоро буде рік, як він перебуває в цьому світі, і скільки разів за цей час він виходив за межі хутора, коли усвідомлено, а коли просто на полювання чи за іншими справами, однак жодного разу так і не потрапив у свій рідний світ. Одна його половинка вже змирилася з тим, що доведеться тут доживати віку, але друга цього не хотіла і плекала в серці надію, що колись він все таки звідси вибереться. Нехай навіть його там вже ніхто й не чекає, зате він всіх пам’ятає і надіється на зустріч з ними.

Раптом він почув чиїсь голоси і насторожився. До озера прямувала юрба молодиків. «Мабуть також закортіло скупатися», – подумав Максим і зрозумів, що він опинився в скрутному становищі. Він вже повністю роздягнувся для купання, одягатися назад не було вже часу. Схопити одяг і чкурнути? Це також не вихід, бо голий зад буде блимати, як ліхтарик на фоні зелені. Він схопив одяг в руки і заліз у воду, потихеньку прямуючи до заростів очерету, щоб там сховатися.

Хлопці, теревенячи, підійшли до озера.

– Ти дивись, а тут вже хтось воду скаламутив, – сказав один.

– Може, звір якийсь воду пив? – висловив свою думку другий.

– Та який там звір, сліди ж людські, – засумнівався третій хлопець, – і що цікаво, в воду увійшли, а з води не вийшли.

«От дідько! Треба було відразу з берега заходити в очерет… дурень, поперся по пісочку», – захвилювався Максим.

– Може, хтось втопився?