Читати книгу - "Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис"

— А як я це робила? — цікавлюся, задумливо постукуючи пальцем по губах.

— Не знаю, леді. Якось робили… — знизує плечима.

— А хто знав про мої здібності?

— Ну, батьки ваші знали, — починає перераховувати. — Сестра, я та маркіз, чоловік ваш покійний. А так більше ніхто. Лерд і леді Реглей заповідали берегти таємницю для вашої безпеки. Так ми й робили… І думали, що справляємося добре. Проте лерд Хендрік дізнався звідкись і вас захотів.

Ліна зітхає. Я теж, згадуючи яким був мій недовгий шлюб... Раз чоловік-садист знав, значить хтось із цієї четвірки проговорився. Тільки хто?

— А що з прізвищем моїм не так? І хто такі регладуїни? — вирішую залишити поки питання зради і переключиться на інше, не менш важливе.

— Так це вам доведеться все легенду розповідати, — зітхає Ліна.

Влаштовуюся зручніше, і підперши щоку рукою, киваю:

— Доведеться.

Ліна незграбно крутиться, розправляє сукню на колінах, розгладжує невидимі складочки на фартуху і глибоко зітхнувши, наче набираючись сил, починає.

— Було це ще задовго до вторгнення на наші землі загарбників із Великої Землі. Тоді королівства Вініконія ще й близько не існувало, а населяли її території розрізнені племена, які постійно воювали один з одним.

Погляд Ліна мрійливо затьмарюється, і я, мимоволі, теж починаю уявляти все те, що вона розповідає. Чомусь перед очима миготять пейзажі високогірної Шотландії, розфарбовані в синій колір племена піктів, Вільям Воллес, Стоунхендж та друїди. А камеристка тим часом продовжує:

— Жив у той час могутній драод Клейвоант, тобто провісник. Бачив він усе що було до нього і що буде після. Знав про кожну людину, звіра, рослину все без винятку. Лінії життя будь-якої живої істоти охоплював його невсипущий погляд. І було у нього четверо учнів: Регладуїн — той, що керує часом, Летумайт — той, що стрибає крізь простір, Треорант — той, що проникає в розум і Беатабас — той, що повеліває життям і смертю. Кожен із них навчав майстерності наділених даром, яких і почали відповідно називати: регладуїни, летумайти, треоранти та беатабаси. Але з приходом завойовників епоха драодів закінчилася. Свої землі ми відстояли, але наші знання забулися, зникли, ніби їх ніколи не існувало. Проте чари драодів у нашій крові, і їх так просто не викоренити.

Ці драоди ось правда мені чимось друїдів нагадують.

— Кожен із чотирьох учнів дав початок новому роду: Реглей, Треорей, Летумей та Беатабей, — загинає по черзі пальці Ліна. — Дар в родах передавався з покоління до покоління, іноді він спав, а іноді прокидався. Але ці таланти завжди тримали в таємниці, щоб ніхто не міг скористатися з можливостей древніх у своїх корисливих цілях. Кажуть, що коли нащадки чотирьох родів одночасно матимуть дар своїх прабатьків — драоди відродяться і знову принесуть знання у наш світ.

Ох, нічого собі легенда. І я, тобто Еванжеліна, дитя одного з цих драодів, подумати тільки!

— Звідки ти все це знаєш? — підозріло примружуюсь. Дуже дивно чути від служниці такі глибокі знання та деякі секретні подробиці.

Дівчина здивовано моргає, а потім, згадавши мою амнезію, помітно розслабляється:

— Так я ж, леді, з роду Реглей теж, тільки побічна гілка. Моя сім'я завжди служила вашій вірою і правдою. Це наше призначення.

А ось тепер мені цікаво, що зі сказаного вище знає Емерей. І чи не з цієї причини він узяв мене під опіку. Спочатку вітчим його мріяв користуватися можливостями Еванжеліни, а тепер ось пасинка черга настала. Ну не від доброти душевної він мене привіз сюди. Його роздратований зубовний скрегіт я мала можливість слухати всю нашу дорогу від столиці до Айвернеса. Навіщо йому такий тягар? Якщо тільки з нього не можливо отримати вигоду. Зараз, наприклад, він мовчить, знає, що я нічого не пам'ятаю, а потім — раз і заявить свої права. І буду я в нього, як рабиня.

— Ліно, — задумливо прикушую губу.

— Так, леді, — скидає на мене погляд.

— А Еванжеліна, тобто я, кохала графа? Чому погодилася на заручини?

— Так у вас і варіантів особливо не було. Кому потрібна безприданниця? — знизує плечима служниця. — Чоловік Даніелли, Лейтон, тільки й чекав, коли можна буде вас скинути з рук. А лерд Емерей посватався першим. Вас уже тоді два роки у світ вивозили, а все марно…

— І я не чинила опір? Ніколи не протестувала?

― Ні, леді. А потім, коли він зробив кілька візитів, вже навіть і самі хотіли, — заявляє вірна камеристка.

Напевно, це після тієї розмови в альтанці. Але що ж мала зробити Еванжеліна? І що так наполегливо просила знищити? Чи кого?

Від цих роздумів починає боліти голова. Легенько здавлюю скроні прохолодними пальцями, сподіваючись отримати полегшення. Але все марно. Біль наростає і наростає, поки Ліна не дає мені випити краплі, які прописав доктор Ешлі. Від них і справді зникають неприємні відчуття, а ще суттєво приглушується хвилювання перед розмовою з графом. Я, як і раніше, почуваюся ніби в якійсь грі, в яку всі навколо вже давно грають, а я вперше її бачу. Але тепер хоч із правилами дали ознайомитися.

Залишок дня проводжу у своїй кімнаті, читаючи чергову книгу і почуваючи себе досить-таки умиротворено. Занепокоєння охоплює вже після вечері, а коли лунає тихий стукіт у двері й зовсім зашкалює.

Ліна впускає лерда Емерея, а потім підкоряючись моєму проханню, залишає нас наодинці.