Читати книгу - "Вники, Міхал Шьмеляк"

Потім освіжаючий душ, кава і вперед. Обов'язок переміг, він перекинув фотографії з телефону на ноутбук, запакував все в архів і відправив Синиці з проханням перевірити в базах поліції.

Косма упав на ліжко, поставив будильник на телефоні і, про всяк випадок, ще й на годиннику, і встиг

подумати, що він, мабуть, поганий слідчий. Замість того, щоб стежити за Пьотром Дембіцьким, як гончак, він

пив, їв і заводив романи. Ну і спав. Але загалом-то він був у відпустці. Звуки грози, що виривалася з Вник, і

прохолодне повітря, що просочувалося крізь вікно, повільно заколисували його.

  

Будильник підняв його зі сну, як рятівник потопельника. Якусь мить Косма не міг зрозуміти, де він і

що робить. У голові гуділо, а в роті пересохло. Він подивився на свій телефон і побачив повідомлення:

Майя: Буду за півгодини.

Надіслано п'ятнадцять хвилин тому. Косма вискочив з ліжка, дістав банку кока-коли з холодильника

на кухні й швидко її випив. Цукор закачав в його вени нову енергію. У нього не було похмілля, для нього

було ще зарано, та й випив він не так багато.

Душ повністю розбудив його, кілька бризок дезодоранту, нова футболка, і молодий поліцейський

був готовий добувати світ. Виходячи з дому, він не зустрів господині, але по дорозі натрапив на трьох

відвідувачів магазину, тих самих, які вчора знайомили його з місцевим фольклором. Ті посміхнулися, побачивши його, підняли невимушений тост пивними пляшками, Косма показав на годинник і вибачливо

знизав плечима. Вони засміялися якось вульгарно і липко. Можливо, вони щойно побачили машину Майї, а

чутка про те, що вони разом фотографують захід сонця та їдуть до Єлєньої Гури, вже блискавично

поширюється Вниками?

Ну, до біса з ними.

Він дійшов до цвинтаря, не зустрівши дяка чи жодного зі священиків. Зараз йому було не до

розмови з ними. Мерседес стояв на парковці перед цвинтарем, а Майя метушилася між могилками.

– Привіт, — сказав він у знак привітання.

– Ну, привіт, – з усмішкою відповіла дівчина.

46

На щастя, вона не підійшла до нього з поцілунком, щоб привітати його, він боявся, що він відчує

запах алкоголю, а може, що сам дуже почервоніє. У будь-якому випадку сорому б наївся.

– Що ти робиш сьогодні? – спитав Косма, побачивши, що Майя тримає на метровій жердині

маленький прилад, який поставила посеред могили, натиснула кнопку, а потім пішла до наступної.

– Вчора фотографувала, сьогодні роблю GPS-розмітку. Ідея полягає в тому, що кожен, хто шукає

певну могилу, може скористатися навігацією, щоб дістатися прямо до неї. Звичайно, це для приїжджих, бо

місцевим такі дива не потрібні. Проте дехто виїхав із наших унікальних Вників, залишив тут своїх батьків, дідів, й приїжджає лише на великі свята. Знаєш, можливо, це і не великий цвинтар, але люди сьогодні не

люблять витрачати час. Навіть хвилини. Життя стало настільки швидким, що деякі люди забувають жити і

просто відмічають пункти свого щоденного розкладу. Вони зайдуть на мою сторінку у Facebook і залишать

однозірковий відгук, тому що вони кілька хвилин поблукали кладовищем. Тож тепер я ставлюся до цього

маркування так, ніби це питання життя чи смерті.

– Чи можна ще щось робити, окрім позначення та фотографування?

– Кілька охватів дроном, людям подобається. Безпілотники зараз у моді, і незабаром вони навіть

будуть використовуватися для зйомки пологів. Але я замовляю це приятелю з Єлєньої, після розмітки я

закінчую роботу в полі і починається нудна робота перед комп’ютером. Але мушу сказати, що ти дуже

ввічливий.

– Я? – здивувався поліцейський, не розуміючи, в чому справа. Невже річ йшла про минулий вечір?

– Так ти! – Дівчина голосно засміялася. Як же непристойно чийсь сміх лунав на кладовищі, скільки в

ньому було радісного святотатства і нахабного руйнування світового порядку. – Ти чемно розмовляєш зі

мною, розпитуєш про мою роботу і, мабуть, всередині все рветься, щоб я сказала, чи дізналася чогось.

– Я не підганяю, у нас, напевно, є весь вечір.

– Уууу, весь вечір?

– Хіба ти не згадувала учора, що нас чекає інше побачення?

– Так, у стилі Індіани Джонса. За мить ми рушимо до руїн позаду костелу. Дійсно, колись там був

монастир, про який я дещо дізналася від свого університетського керівника. Насправді нічого цікавого, але

він пообіцяв трохи покопатися сьогодні ввечері, тема його зацікавила. Я навіть і не знала, що він такий фанат

Нижньої Сілезії. Він зізнався мені, що проводить благодійні екскурсії по околицях.