Читати книгу - "Читанка для Мануеля, Хуліо Кортасар"

* * *

Інколи й тому, ти знаєш, цікаво було спостерігати Андреса, що немов сидів на двосхилому дахові, а інколи він міг написати на якійсь картонці про близькість між такими людьми, як Андрес, і, скажімо, Генрі Джеймс, що теж сидів верхи на гребені між світом свого покоління і першими поштовхами у вигляді телефону, автомобіля і Ґульєльмо Марконі. Проте сьогодні його дужче цікавив інший тип межової ситуації в таких людей, як Андрес: на рівні свідомості це сидіння верхи на власному житті провокувало самопожирання, справжні бойні міфічного катоблепаса[97] з головою, що волочиться по землі, майже завжди сміховинні спроби переламу на площині мови, життя стосунків, поточних ідеологій, усього, що зрештою вкрай заплутується, і той, ти знаєш, користався цією миттю, щоб підняти свою лупу й пробурмотіти щось на кшталт, мовляв, почекай, поки тебе схопить Мао, і ти побачиш, чи там Франсина, або сентиментальне визволення, або твоє крісло зі стереофонічними наушниками.

Мені це все видалося не менш очевидним, ніж тому, ти знаєш, надто після сновиддя про фільм Фрица Ланґа, що було абсолютно незбагненним, а водночас відмінною і неясною формою глухої вулички з подвійною назвою Людмили і Франсини. В цій непроглядній пітьмі все було найяснішим, бо тієї пори я щодня натикався на вперту необхідність ліквідувати пряму лінію як найменшу відстань між двома точками, яка-небудь неевклідова геометрія видавалася б мені придатнішою для мого ставлення до життя і до світу, але як утовкмачити це Людмилі або Франсині, коли так довго блукати і чекати, неодмінно лишаються нудота й розчарування, докори завжди в межах ортодоксальних ліній, гризоти й гидкий присмак у роті людини, що є рабом свого західного і дрібнобуржуазного походження, відчуття, що треба щось зробити і нічого не зроблено, відчуття невиконаного завдання, відчуття чорної плями між миттю, коли гарсон у кав’ярні повів мене до зали, де мене чекали, і миттю, коли я вийшов звідти, знаючи, що я щось забув, що я мав щось зробити, проте не міг, бо ж не міг пригадати. Отак щодня і, звичайно, пильне над-Я, надбудова буденного утверджувалася, штовхаючись ліктями, вершник на покрівлі, який намагається обняти світ Людмили і світ Франсини (і більше, набагато більше за це, повну розу вітрів, що розриває всяке уявлення про локалізацію обрію), щоб торкнутися коли-небудь рукою крайнього жадання світу Людмили—Франсини, і тому, звичайно, щокроку зіткнення з двоїстістю, непримиренний двоїстий погляд із верху двосхилої покрівлі.

— Знаєш, — сказав Андрес, наливаючи Людмилі ще вина по тому, як поставив платівку «Процесії» і взяв люльку, — знаєш, полячко, мене змалку чарувала така ідіотська річ, як їзда верхи, просування вперед, споглядаючи майже одночасно зміну подвійного латерального краєвиду, ранчо ліворуч і низки тополь праворуч, руїн праворуч і жебонливого струмочка ліворуч, а спереду майже нічого, конячі вуха, обрій, що вже здалеку починає зсуватися ліворуч або праворуч, я знаю, якоїсь миті крислате дерево посередині шляху зійде ліворуч, а сова на сухому стовбурі стане совою з правого, правильного боку і спростує цим свою незаслужену репутацію.

Людмила згорнула книжку литовських віршів і дивилася на мене очима, ще трохи загубленими у світі образів, який мало що мав спільного зі світом, який вона бачила, з чоловіком, що повернувся від музики Штокгаузена і огидного ремигання, бо, бачиш, Людо, найстрашніше не обирати: адже людина щодня обирає дедалі більше, це неминуче, ти прагнеш зануритись у Веремію, а я став на бік арабських країн, звісно, cum grano sablis[98], і то тільки подумки, і, тут певність ще більша, найважче й найризикованіше — не це, хоч і тут можуть постати різноманітні проблеми; оскільки моя проблема з арабськими країнами надто вже піщана, я, люба дівчинко, відчуваю огиду до всякого поділу вод, тільки простодушні вважають, ніби поділяють ножем, ніби це лишається з одного боку, а це — з другого. Ти, полячко, звичайно, не розумієш жодного слова з того, що я кажу.

— Як же ти хочеш, щоб я розуміла, — пробурмотіла, підступивши ближче, Людмила, запустила руки мені у волосся й чухала мене нігтями, мов кота, це завжди було для мене несказанною насолодою, — якщо ти, моторошний птаху, починаєш говорити про світло в кінці тунелю. А втім, дивися, чи я розумна, я вважаю, що розумію тебе і що немає потреби діставати дорожні карти «Michelin».

— Людлюд, вибір сам по собі неважкий, але я думаю, що проблема вибору, — яка дедалі більшою мірою є проблемою цього паскудного й дивовижного сторіччя з маестро Сартром або без нього, щоб перетворити її в психічну музику, — полягає в тому, що ми не знаємо, чи наш вибір зроблено чистими руками. Я знаю, обирати — це вже багато, дарма що людина помиляється, тут є ризик, спрацює якийсь випадковий або генетичний чинник, а загалом вибір сам по собі має певну вартість, він визначає й підтверджує. Проблема, на мою думку, мабуть, полягає ось у чому: обираючи те, що я вважаю за визвольну поведінку, розширення своїх можливостей, я, можливо, корюся імпульсам, примусам, табу або упередженням, які походять якраз із того боку, який я хочу покинути.

— Блуп, — мовила Людмила, як і завжди, коли хотіла заохотити мене.

— Хіба не багато таких, як ми, що хочуть поламати буржуазні шаблони, спираючись на не менш буржуазну ностальгію? Ти бачиш, як революція не бариться запустити машину репресій — психологічних, еротичних, естетичних, — які збігаються майже симетрично з машиною, начебто зруйнованою в політичній і практичній площинах, але й далі думаєш, що треба, мабуть, пильніше придивлятися до більшості наших варіантів вибору.

— Гаразд, але це все-таки краще, ніж споглядати пупок, як чиниш ти,