Читати книгу - "Будинок не для щастя, Олександра Малінкова"

     Аліна.

     Розійшлися з сестрою по різним кімнатам. Я в душ, хочу “змити” сьогоднішню ніч та бридкі дотики Іллі. Прововтузилася там більше ніж півгодини. Напевно Вероніка вже встигла заснути. 

     Тихо відчиняю двері й розумію, що помилилася бо Ніка зреагувала  й обернулася в мій бік.

- Не спиш? - Тихо запитую. - Розбудила?

     В досить просторій кімнаті напівтемрява.

- Ні! - Чую відповідь майже одразу.

- Можна до тебе? - Цікавлюся і зупиняюся біля її ліжка.

- Звичайно! - Ніка відкладає стільниковий телефон та той через мить знову оживає від звуку сповіщення.

- Точно не заважатиму? 

- Алько! Коли це ти мені заважала? - Вона сміється. - Спати зовсім не хочеться. Ох і покидьком же виявився той Ілля. Як чудово, що ти зустріла Арта. Він такий класний і справжній.

- Так! - Мрійливо відповіла.

- Ось! - Сестра підхопилася й дістала коробку з під письмового столу. - Перебири, й нарешті вже позбудься зайвого. Зібрала в твоїй кімнаті, вирішила, що Артові не слід це все бачити!

- Яка ти в мене розумниця! - Обійняла її, а потім витрусила вміст коробки на ліжко.

     Старі фотокартки в рамці і без. Таке собі нагадування про минуле життя. Провела по ним кінчиками пальців. Ось на цьому знімку, треба бути або сліпою, або по вуха закоханою мрійницею, щоб не помітити яким поглядом він дивиться на мою тоді ще подругу.

- Ще болить? - Ніка спробувала зазирнути в очі.

- Вже ні! - Сумно, але посміхнулася, вийшло так собі, натягнуто. 

     Справді, не болить! Але образа напевно ще є. Хоча важко сказати на кого саме. На зрадливого нареченого, заздрісну подругу, чи на себе: наївну та недосвідчену. 

      Досить! В мене вже зовсім інше життя.

- А хто був той хлопець? - Змінила хід розмови.

- Знайомий! - Відповіла Ніка й відвела погляд. 

- М-м! - Протягнула я.

- Що!? - Обурилася Вероніка. З таким виглядом, що теж має право на особисте життя та захоплення. - Немає ще чого розповідати!

     Телефон сестрички знову ожив. 

     Розумію, що з сестри зараз зайвого не витягнеш…

- Та відповідай вже! Не змушуй чекати!

     Доки вона знову випала з реальності, швидко набираючи текст чергового сповіщення на телефоні, я почала скидати “миті” минулого життя назад до коробки. Попрошу потім Ніку спалити її. Смітник, напевно, не самий ліпший варіант.

- Поїхали завтра на річку? Раненько, доки батьки ще не повернуться з дачі! - Запропонувала Вероніка, не відриваючи погляду від телефону.

- Тобі клубу сьогодні було мало?

- Та ладно! Що може статися на річці? Просто…

- Просто там буде він? - Припустила я.

- Та-ак! - Очі Ніки засяяли. - Як ти здогадалася.

     Та вже як? Якось так! Цікаво! Мої очі теж так само горять, коли я думаю про Арта?

     Заснули під ранок, але щасливі. Сумую за нею, коли не поряд! Моя мала!

     Ніка прокинулася перша по дзвінку будильника.

     Боже!

    Здається я лише щойно зліпила очі! Як тепер їх розідрати? Поплелася за нею в душ, а потім до кухні.

    Напевно своїми смішками й розмовами ми збудили Арта, бо коли увійшли на кухні вже смачно пахло кавою. 

- Він і сніданки готує?! - Захоплено вигукнула Ніка.

- І на гітарі грає! - Похизувалася посміхаючись на всі тридцять два й, доторкнулася до нього.

     Ще трішки сонний, і куди подівся той зухвалий здоровань? Пройшлася долонею по його бороді й поцілувала його в щоку.

- Доброго ранку! - прошепотіла і зрозуміла по його реації, що тепер цей день дійсно “добрий”. 

- Привіт, люба! - Поклав до мого рота шматочок ковбаски. 

     М-м. Смачно!

    Знаєте! Дуже хочеться, щоб коли ми повернулися до наших домівок стосунки між нами не почалися з початкової точки, точки “кипіння”. Одне я знаю напевно - зовсім не хочу його більше злити та дратувати. Звісно, якщо це для нього не “гра” виключно для моєї рідні. Хоча емоції не зіграєш, як і блиск в очах, як і бажання торкатися до людини та бути поряд.

    А далі, Ніка увімкнула всі можливі й неможливі хитрощі щоб вмовити Арта поїхати на річку. І під нашим натиском він нарешті здався…