Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Прокидаюся вдень. Голова болить, у скронях пульсує, а в горлянці бридко. Заледве змушую себе очі розплющити. Потім встати з ліжка. Очима ковзаю по зім'ятому простирадлі. Пам'ять нагадує — вночі тут був він. Навіщо прийшов? Маріан попросив? Поки прямую у душ в голові вихор думок. Потрібно стерти все з тіла. Його дотики особливо. Він кинув, то нащо заявився сюди рятувати від алкогольного отруєння? Я не просила. Сам же сказав, що не маю залежати від нього, а тепер годує цю залежність? Дражнить те дияволятко народженням якого сам займався? Фиркаю під ніс:
— Я впораюся. З усім впораюся. Я сильна. Сильна і незалежна. Можу все сама.
Гаряча вода дещо змиває ніч, алкоголь та тепло рук Данте. На краплинку стає легше. Одягаюся і йду на кухню. Снідати чи вже обідати не хочеться. Заварюю кави та йду з нею до вікна у вітальні. Сідаю на підлогу. Очима вивчаю місто. Розглядаю будинки, блиск Дніпра під променями зимового сонця, дерева, людей, що метушливо бігають у власних справах. Зітхаю. Різдво на носі, а мій настрій дорівнює мінусу. Дідуся немає, сама у чужому місті. Єдина розрада — Маріан.
Варто подумати про нього як він дзвонить. Підіймаю слухавку, хрипло промовляю вітання у відповідь на його бадьорий голос. Ніби й не пив вчора зі мною.
— Ти як? — завзято запитує.
— Не дуже, — вирішую нічого не казати про Данте.
— А у мене пропозиція. Це наше перше Різдво, хочу провести його з тобою та моїми друзями, що скажеш?
— Надто багато інформації вранці.
Маріан сміється.
— Брі, обід вже минув.
— А я досі почуваюся п'яною.
— Вибач, не міг залишитися на ніч. Самому було паршиво, тож блював до ранку вдома.
Тепер моя черга сміятися.
— Тішить, що не одна я страждаю.
— Я ледве змусив себе триматися, щоб тебе додому завезти. До речі, мій брат не дзвонив?
— Ні, — повільно промовляю.
— У “Данте Дейлі” святкова вечірка. Хочеш піти? Ти частина нашої сім'ї, тому…
— Хочу, — випалюю швидше ніж мозок встигає пояснити чому це погана ідея.
— Добре. Завтра ввечері заїду по тебе. Потрібна сукня. Або костюм. Щось святкове. Впораєшся сама? Чи потрібна допомога?
— Впораюся.
— Супер. Якщо щось потрібно — дзвони.
Тисну відбій. Відкладаю телефон і знову повертаюся до споглядання міста. “Ти частина нашої сімʼї”... — хіба? Для Маріана я сестра, аж ніяк не для Марка. Чи зрадіє побачивши на вечірці? Розсердиться? Краще не йти, проте він перший прийшов до мене. Перший звів нанівець прохання стати незалежною і просто жити. Шкода, забула запитати у Маріана чи не він подзвонив брату, щоб той приглянув. Бо інакше ніяк не можу пояснити його появу вночі…
Залишок дня збігає непомітно. Вночі мені вже значно легше, а вранці наступного дня мчу на роботу у книгарню. До шостої займаюся звичними справами, після штурмую торговий центр, шукаючи святкову сукню. Маріан вже кілька разів подзвонив зі словами, що о восьмій забере. Пошуки минають майже марно та врешті вдається знайти досить гарну сукню білого кольору. Повернувшись додому переодягаюся, завиваю волосся й фарбуюся. Рівно о восьмій до мене підіймається молодший Данте. У чорному смокінгу, виблискуючи карими очима, із захватом розглядає. Тішусь, що наші відносини досить швидко налагоджуються. Ми поводимося так немов минуле справді залишилося там, а ми завжди знали, що маємо спільне ДНК.
— Виглядаєш неперевершено, Брі, — задоволено каже. — Ходімо.
— Марк знає? — облизую губи, але обережно, щоб не стерти червону помаду.
— Ні, — задоволено всміхається.
Стискаю щелепи. Розумію чому Маріан не сказав йому, це така собі міні помста, та і я йду туди, щоб зробити те саме. Болить серце, хай і впевнюю себе, що зможу пережити й це. Хочу запитати навіщо приходив вночі, для чого допомагав… Хочу знати, чому стерши те, що у Золотому було, не зробив це до кінця. Знаю, вкотре сама собі душу рватиму. Знаю, що оголеною шкірою ляжу у вогонь й дозволю їй горіти. Але інакше ніяк.
— Добре, — киваю. — Пішли.
Досить швидко ми приїжджаємо під офіс Данте. На його верхніх поверхах висить вивіска з назвою "Данте Дейлі" переливаючись неоновими кольорами. Затемнене скло приховує, що відбувається всередині, та музика, відлуння якої й на дворі чутно, чітко пояснює, що вечірка почалася.
— Не бійся, — Маріан за руку бере та усміхається. — Марк нічого не зробить на очах у всіх.
Хмикаю. Мабуть, брат погано знає Данте, бо мені здається, люди якраз не заважають його гніву розгорятися. Втім, байдуже. Живи й радій, вірно? Це саме воно.
Увійшовши всередину із захватом розглядаю офіси. Скляні стіни, єднання графітового і чорного, дерев'яні панелі, картини на стінах з фотографіями побудованих комплексів самим Марком. Різноманітні проєкти від яких подих перехоплює. Слогани на стінах вибиті прямо у них. Стильні диванчики, кулери з водою, і різдвяні прикраси. Тут дуже гарно. Маріан веде до ліфта, ним підіймаємося на п'ятий поверх. Двері відкриваються й прямо з шахти потрапляємо у величезну залу. Вона теж у графітових і чорних кольорах, але прикраси кольорів золота додають величі, краси. Посередині стоїть ялинка до самої дзеркальної стелі. Вона не прикрашена іграшками, навпаки, єдине, що її виділяє — високі білі свічки. Розумію, не справжні, але мерехтять так прекрасно на зеленому фоні, що здається немов це дерево з казки.
— Неймовірно, — шепочу.
Маріан ще сильніше стискає мої пальці. Нахиляється до вуха і каже:
— Будь готова до питань.
— Чому? — хмурюся.
— Вже просочилося у ЗМІ, що я маю сестру. — Вигинаю запитально брови. Навряд Марк сам оприлюднив цю інформацію. На моє німе питання Маріан додає, — Радецький дізнався на виставці, а може Марина постаралася, поки не знаю. Витік був.
— Вони думають, що я вам обом сестра? — питання злітає з язика чимось гострим, болісним.
— Ні, — хлопець хитає головою. — Моя. Журналісти знають, що ми зведені.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покохай мене, Стефанія Лін», після закриття браузера.